Валерий Шевчук - Око Прірви

– Але чи конче треба їх викривати? – спитав я.

– Викривати таємне велів сам Господь, сказавши: "Все таємне має бути явним". Істинний же тільки Бог правди, а не брехні. Сказав ще Господь устами Давида: "Людські сини, доки слава моя буде ганьбитися? Доки будете марно любити, шукати неправди". І "Блаженна людина, що Бога учинила своєю твердинею і не зверталась до тих, що до неправди схиляються". Коли я скинув із себе; брате, одежу світську і вдяг духовну, попросив Господа: "Ненавиджу усяку путь брехні, ненавиджу, Господи, неправду, ненавиджу тих, у кого правиця – брехня, віддали від мене шлях брехні". Брехня у світі ходить пишним паном, брехню люди сотворили своїм пристанищем, брехню наслідили наші батьки, від них – ми, а від нас – діти наші, через те, як сказав святий Павло: "Вони правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більше, як Творцеві". Ось що мною керує, брате Михайле.

– Вірю тобі й розумію. Але мене мучить інше: а що коли твоя підозра до цих людей неправдива; що коли вони вістять правду і те, що вістять, вістять істинно; що коли ніс брехню на свої вустах єдиний твій свідок – карлик, гонений плотською похіттю, а не вони; що коли заперечення твоїх підозр у відповідях на запитання, а ти сам признав їх правдивими, щирі? І коли брехня видається за правду, то чи не може правда видаватися брехнею, а нею не бути? Чим ви віриш, брате Созонте, що мислиш непомильно і вмієш вимірювати правду? Бо коли сам назвав себе хвилею морською, то чи не буде й правда твоя, як хвилі морські?

– Я такий же малий і грішний чоловік, як і ти, Михайле, і не вивищую себе й свого розуму, – мовив Созонт. – Але правда є людська, змінна і Божа. Згадай Псалтир: "Правда твоя, о Боже!" і "Боже, даруй правду!"

Він замовк і задумався. Тоді різко звів голову, і на обличчя його найшла півусмішка

– Правдивість моїх підозр буде звірено завтра, – повів.

– Щось надумав?

– Не такий дурний і необережний я чоловік, брате Михайле, щоб бути самовпевненим. Не раз тобі казав: здогад – не вивірення, тож боюся, що від здогаду до вивірення нам нелегко буде прийти. Але вивірення мусить настати, а таємне стати явним. Отож, коли вони такі, за яких себе видають, а не у владі сатанинського розуму, завтра, брате, ми вільно і спокійно звідси відійдемо. Сам знаєш: пишу я два житія: на папері і в голові. Коли ж спокійно звідси відійдемо, визнаю за істинне житіє, написане на папері. Коли ж загину завтра в Оці Прірви при переході, як загинув Кузьма, хай буде визнане за правдиве житіє, писане в моїй голові. Тоді винесеш його звідси ти.

– Страшні речі говориш, брате Созонте! – жахнувся я. – На гадання вони схожі. Це так, як та баба, що надвоє положила.

– Не гадання це, брате, а таки вивірення. Коли вони щирі, а не облудники, навіщо їм боятися мене, а відтак убивати?

– Чому ж упевнений, що загинеш ти, а не я, чи ми обоє, чи Павло? Чому на мене покладаєш, а не на Павла?

– За Павла боюся, – сказав Созонт, – що не доживе до того часу, коли вирушимо звідсіля. Подивися на нього: несамовитий він і повний передчуття смерті. Ти ж підеш по стежці переді мною – буду я на ній, як Кузьма перед цим, останній.

Я дивився неймовірно на Созонта, але він лишався, як і раніше, загадково усміхнений та спокійний. Тоді моє серце торкнув кістистою лапкою страх.

Пополудні ми почали відчувати голод. Не були схильні до жеровитості, я принаймні мав навичку постити та втримувати повстримність у їжі, здається, мої співдорожани також, але вчорашня юшка поживку нам не дала, а сили витратили багато, особливо мисельної, до вечора ж чекати ще довго. Навіть Павло перестав молитися і поскаржився на голод. Тож не придумали нічого ліпшого як позасинати, тим більше, що вночі мало бути сходження і прохід по острові в честь святої Трійці Микити, а цього пропустити не хотіли – у сні ж легше й голод поборювати. Тож полягали на свої устілля, я відразу ж поринув у химерні сплетіння сонних марев; дивно, але сон прийшов нечестивий.

Ішов я стежкою у глибокому лісі, аж раптом побачив сестру Марту, яка визирала з-за стовбура, показуючи оголені перса. Я кинувся туди, а вона засміялася, вибігла на стежку, цілком гола, й побігла, але так, що скільки не наддавав я бігу, а скоротити відстань між нею і собою не міг. Тоді сів під деревом і почав віддихуватися, втираючи з лоба ряс ний піт. Марта ж перестала від мене тікати, зайшла у ліс, за хвилю я відчув, що мене сильно схоплено ззаду за руки, відтягнуто так, що охоплював ззаду стовбура, а п’ясті міцно зв’язано. Якась сила звела мене на ноги й поставила, а Марта почала бігати довкола стовбура, обплітаючи мене поворозом, – за хвилю я стояв припнутий до дерева, а коли глянув на повороза, що стягував мене, жахнувся – була то довжелезна змія, хвіст якої волочився по землі, а голова була Мартина і похитувалася якраз супроти мого обличчя, висуваючи роздвоєного язичка.