Валерий Шевчук - Око Прірви

– Про це вже запитував Созонт... Давно, – відповів Симеон.

– А до того ким був? – спитав.

– Грішною й недостойною людиною, що колотиться у світі і вбиває собі душу, – мовив смутно Симеон. – Але Бог послав мене до святого, і той прозрів мою тьму. І покинув маєтки, тлусту їжу, зваби й принади світові, жінку свою прегарну, перестав дбати про завтрашній день, про вигоди для тіла та й пішов із Микитою вузькою дорогою.

– А як святий із учнями віднайшли це місце?

– Пустились у перегринство без напряму й мети, а покладаючись на скерунок Божий. Це й привело їх сюди. Йшли просто: вперед та вперед, нікуди не збочуючи, і назад не повертаючись, і не озираючись, бо знали, що сталося із жоною Лотовою. Адже Содом і Гоморра, брате Михайле, сам знаєш, – також символ світу нашого, і тільки Лота з родиною вибрав Господь, щоб вивести з нього. Озирнулася жона Лотова й перетворилась у соляного стовпа. Ішли вони, як розказують, довго, зупиняючись тільки коли ніч падала, і ніколи в селах чи містах, а де виходило.

– І зупинилися тут, – спитав я, – бо звідси далі нікуди йти?

– Отож! Саме такого місця й шукали. Щоб нікуди було йти не повертаючись.

– Дивовижно! – сказав я. – Чи можу розповісти це Созонтові, щоб записав як одне із чуд святого Микити?

– Як собі хочеш, – мовив Симеон. – Ми відкриті духом і нічого не приховуємо. Хоч, коли по правді сказати, гадаю: марну річ творить брат Созонт, бажаючи оповісти про нас світові. Слави ми не шукаємо, звіщення про себе розносити не прагнемо, віддали-бо себе у волю Божу. Теперішня наша мета: йти далі не зупиняючись і не озираючись, щоб не перетворитись у соляного стовпа, але вже не плотською стежкою, а духовною, повітряною, все вище й вище, доки до сягнемо сподіваного, немилосердно вбиваючи тіло своє тлінне, бо все, що тлінне, хай стервом стане, покормом для хробацтва, дорога наша – до вічного та блаженного.

– Чи не для нагадування про соляного стовпа поставив стовпа свого святий? – спитав я.

– Добре мислиш, брате, – сказав Симеон. – Дивлячись на стовпа, на якому живе святий, маємо постійно згадувати стовпа соляного, в якого перетворилася жона Лотова.

– А коли б хтось із вас захотів повернутись у світ? – спитав я.

– Дехто з учнів Микитиних це і вчинив, але повернувся не у світське життя, а пішов на самостійне відлюдництво. Нікого не тримаємо силою, нікого до себе силою не принуждаємо, бо не може людина йти нашою стежкою без вільної волі. Та й сторожа нашій волі маємо доброго – оце він і є, – і Симеон кивнув на Око Прірви. – Коли хто слабне духом, може прийти сюди на самоті й помислити, як оце ти прийшов, та й я.

– Велика і незбагненна сила тече від цієї води, – мовив я.

– Їх тут дві з’єднано: жива й мертва. Мертва – оця біляста, а жива – ота темна, що її випросив нам на живлення у Господа святий. Її ми й п’ємо.

– З чого пізнали, що біляста – вода мертва?

– Її спробував один і спрагнених учнів святого, коли ще прийшли сюди. Випив і помер у страшних муках.

– А як зважилися покуштувати воду темну?

– З’явилася після молитви святого і в откровенні святого. Він і повелів її нам пити.

– Великі речі оповідаєш, брате Симеоне, – сказав я.

І тут Симеон усміхнувся. Печальною усмішкою, яка на мент освітила й оживила мертве його обличчя, але відразу ж погасла.

– Не будь довго біля Ока Прірви, брате, – сказав тепло Симеон. – Без звички може стати тобі недобре.

– Дякую за засторогу, брате Симеоне, – вклонився я і відійшов, залишивши Симеона стояти під деревом...

Усе, що почув, дивно мене вразило, і я поспішив до Созонта, щоб переповісти йому. Созонт уважно й пильно мене вислухав; Павло в цей час знову клякнув у кущах, від давшись молитві.

– Отже, вони виставили біля Ока Прірви сторожу, – сказав Созонт. – Маємо також підкріплення мого здогаду: Симеон – не простак.

– А як із живою й мертвою водою? – спитав я.

– Історія про створення джерела-криниці описана в житії Симеона-стовпника, але там джерело вибилося зі скелі. От же, як і в інших так званих чудах, фабло одяглося у сучасну одежу.

– Чи не спрощуєш, брате Созонте? – спитав я.

– Хочеш сказати, – гостро мовив Созонт, – чи не є Микита справді святий та чудотворець?

– Християнська церква велить вірити у святих і чудотворців, бо чудотворцем був Христос та його апостоли.

– Святим наша церква називає людину, яка чудотворить за життя і після смерті, і мощі якого стали нетлінні. Отже, святою людина за життя не оголошується, – мовив Созонт і на мент замислився. – Христос – Господь, і в чудотвореннях Бога не може бути сумніву, його апостоли – люди, які ввійшовши у безпосередній стосунок із Богом, стали його струментами. Чи були такими струментами інші святі чи ворожбитами, як Симон із Дій апостолів, немає у мене твердої впевненості, могли бути серед них і справді вибрані Господом, а могли бути й облудники. Згадай Дії апостолів: "Був один чоловік, на ім’я йому Симон, що до того в цім місці займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі від найменшого до найбільшого, кажучи: "Він – сила Божа, що зветься велика. Його ж слухалися, бо він їх довгий час диву вав ворожбитством". Отож годі визначати, брате, хто був із них струментом Божим, а хто ворожбитом. Щоб вивірити Микиту, я й пішов у цю мандрівку. Давньоколишніх святих може вивірити хіба Бог, а живих і теперішніх, котрі у святі шиються, навіть грішна людина, як я.