Валерий Шевчук - Око Прірви

– Але тоді вони повинні вбити й мене, – мовив я.

– Не знаю, брате, не хочу брехати, – прорік Созонт, – але маю надію, що тобою злегковажать. Ти у їхні справи не влазиш, та й Микита поставився до тебе найлагідніше.

– І ти згоден так легко піти на смерть? – з жахом спитав я.

– А що мені залишається? Покаятися перед ними, то вони тим паче мене звідси не випустять, але і в них щодо мене тільки здогади – не докази.

– Страшна й фатальна ведеться гра, – прошепотів я.

– Так, брате Михайле! І в цій грі виграє не той, котрий загине, бо судитимуть не люди, а Господь. Виграє правда, яку він заповів, а я був і є її жерцем. Але, щоб виграти, потрібна умова: хай таким жерцем станеш ти, щоб виніс не житіє, записане на папері, воно без вартості і хай загине зі мною, а записане в голові – його й тобі передаю.

– А коли знищать і мене?

- Оце і є той крайній випадок, коли треба звертатися за поміччю до Бога. Вірю, що він мою молитву вислухав.

– Отже, ти молився не за себе, а за мене?

– Так, бо відчуваю, що моє призначення стати жертвою. Сподіваюся також, що вони не цілком утратили міру в дотриманні Божих заповідей. Ти ж постав для них як такий, що помер для світу.

– Отже, тонка ниточка?

– Тонка, але вона є. На неї й сподіваюся, а ще більше на Бога.

– А що, коли Око Прірви щасливо перейдеш?

– Питав уже таке, – сказав Созонт. – Тоді признаю свою поразку, свої здогади виплодом хворого розуму, а їх назву благочестивими лицедіями. І поширю житіє Микити, яке написалося, за дійсне.

– Але сам казав: вони списали його із житія Симеона Стовпника.

– Вони за тим житієм живуть, а житіє Симеона Стовпника признала дійсним церква. Я ж супроти її приписів і руки не піднесу. Зрештою, всі житія списані із житій давнішних, але убрані вони в місцеву одежу і вписані у сучасне життя – мав змогу у тому переконатися, отже, певною мірою достовірні. І про це я казав і зараз повторю: живучи за приписами Христа, ми не Христом стаємо, а християнами, коли ж вони за приписами святого Симеона живуть, то вони не Симеон, а тільки симеоніди.

Я замислився, мені аж у голові потріскувало від усього цього.

– А що, коли розум Симеона, учня Микитиного, такий великий, що зрозуміє це і відпустить нас вільно?

– Тоді він має надію на покаяння, – сказав Созонт. – Але природа злочинця така, що, почавши творити зло, зупинитися він не може.

В цей час ми почули кроки, стежкою йшли Микитині учні: всі шестеро, в тому числі й Никифор, який мав би стояти в цей час на чатах біля Ока Прірви.

Побачивши нас біля випростаного на землі трупа Павла, прибульці вражено зупинилися.

– Що сталося із братом Павлом? – спитав Антоній.

– Помер від укусу змії, – спокійно відказав Созонт.

– Змії? – здивовано спитав Теодорит. – Але тут, силою слова святого, змії не водяться, навіть вужі.

І тут Созонт мовив річ, яку, здається, не треба було казати:

– Коли може словом відганяти зміїв, чому не може їх прикликати?

Микитині учні спохмурніли.

– Чому так сказав? – спитав Антоній.

– Бо саме святий прирік Павлові смерть, – мовив Созонт.

– Святий не накликає смерті, – мовив холодно Антоній. – Він її тільки може проректи, аби приречений мав час покаятися.

– А приречення не може бути накликанням? – спитав Созонт.

– Аж ніяк! Святий не може порушувати однієї з найбільших заповідей, – мовив Антоній. – Де ця змія?

– Отам, біля куща, – сказав Созонт. – До речі, це вже друга, ту першу я скинув із грудей сплячого брата Михайла.

– Дивовижа, – мовив Антоній, перекидаючи палицею мертву гадюку. – А першу теж убили?

– Першу начебто вбили, але вона зникла, мабуть, відповзла, – мовив я. – А може, це та ж таки.

– Треба буде попросити святого, – тривожно сказав до своїх супутників Антоній, – щоб прогнав зі святого острова цю нечисть. – І раптом спитав: – Може, маєте приховані, потаємні лихі думки, що навели сюди гаддя?

– Коли б навели гаддя ми, не нас воно вбивало б, – сказав Созонт.

– Ну, це у волі Божій! – мовив Теодорит.

– Гаддя – поріддя дияволове, і коли б ми були лихоносні, то пробували б у дияволі, отже, з гаддям були б заодно, – сказав, Созонт, і я подумав, що й цього не треба було йому казати.

– Можливо, воно налізло випадково, – сказав байдужно Симеон. – Таке в нас уже траплялося. Що робитимете із тілом?

– Спробуємо забрати з собою, адже не маєте цвинтаря.