Валерий Шевчук - Око Прірви

Симеон вискочив на сухе й подав мені палицю. Я схопився за неї однією рукою, другою оперся на свою, хоч упір мала непевний, виліз на сухе і впав на землю. Але не дозволив собі відпочинку, тому сів і обернувся в бік заводі. Була вона спокійна й нерушна, мирно диміла біляста вода, нерушно застигла вода темна, і плавали біля того кола у білястій мари, але Павлового тіла на них не було, так само ані сліду не залишилося від Созонта. Тоді тілом моїм пройшли корчі і я заридав, як дитина, відчуваючи, що з повік моїх котяться великі, як горох, сльози.

– Чи дуже любив цих людей, що так плачеш, брате Михайле? – спитав Симеон з якимсь холодом у голосі. – Може, раніше їх відав, не тільки пізнав у дорозі?

– Раніше їх не відав, – мовив, – а плачу, бо це були люди: Павло душі благої, а Созонт – великого розуму й знання.

– Великий розум і знання людині шкодять, – смутно мовив Симеон, – і до кривомисля справляють.

– Що знаєш про цих людей? – з тугою спитав я.

– Менше, ніж ти. Не сумуй на смерть, бо вона хоч і печальна, але не страшна, – відказав Симеон. – Що життя в цьому світі, брате Михайле? Тільки крок між народженням, та смертю. Учора прийшов, а нині йдеш. Страшна, брате, не смерть тіла, а душі, а життя наше – це дорога у житла смерті, мимолітний подих тих, що її шукають. Через це щохвилини заглядає смерть у вікна наші і що ми перед нею? Трава перед косою.

– Чи що вчинили ці люди достойне смерті? – спитав я крізь сльози.

– Може, і вчинили, а може, й ні – не знаю їх добре, – тим-таки тоном мовив Симеон. – Смерть приходить коли захоче і бере кого захоче. Нещасні ми, люди! Бо хто нас визволить од тіла смерті? Ми страхом смерті тримаємось у неволі, а неволя – це і є земний світ.

Він замовк, і ми дивилися на плесо Ока Прірви. По той бік проглядався берег, на якому стояли, ніби непорушні стовпчики, Микитині учні. Туманець, який вився від води, робив їх привидними. І мене знову пойняв страх, затопив, захопив, поглинув – захотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце, не мав я більше сили на пережиття. Хотіло ся забитись у якусь руру, криївку, заплющити очі й передумати ще раз усе, що сталося. Продумати і зв’язати нитки, які так і залишалися незв’язані, – чи збагну я щось? Те, чого боявся Созонт, сталося, отже, смертю своєю він підтвердив свої здогади. Але зараз я не міг про те міркувати, надто вичерпаний, змучений і зморений був. Зараз хотів одного: самотності і спокою.

Коли розмовляли, не дивився я на Симеона, а тепер глянув. Стояв, безмовний і непорушний, як ще один стовп, ніби уподібнювався до тих остовпілих послідовників своїх чи сам ставав їм у приклад. Скорше останнє: обличчя його величаво надихнулося, і ніби в самописі пробував або ж відчував себе так, як вождь чи полководець, перемігши у великій, кривавій битві і для якого трупи ворогів – на радість, не на смуток. І в цю хвилину не знав і не відав цей бідолаха, що його перемога – це знак поразки його, що, смертю часом переможений, побиває смерть, що не Ісуса перемогли розпинателі його, а він їх, що і в кволості є сила більша видимої, а смиренність достойніша самозарозумілості. Не знав цей бідолаха, що, переступивши межу, його розум окривлюється, стає уломним та почварним, адже страшно мені було почути від нього: "Великий розум та знання шкодять людині і до кривомисля справляють", – бо це він про себе сказав, а не про Созонта. Тобто цю істину він відав, але не себе нею звіряв, а переможеного собою, не знаючи, що в ущербленій правді вже немає правди, що ущерблене добро – вже не добро, а ущербний розум – уже й не розум. Ось чому жахнувся я, побачивши того самонадихнутого переможця, і остережний вогник знову, як свічка, запаливсь у моїй голові.

– Дякую Тобі, брате Симеоне, що перевів мене через Око Прірви, – мовив. – Повертайся назад, а я, відпочивши, далі піду.

– Чи перейдеш сам болото? – спитав Симеон.

– Ти викликався нас тільки через Око Прірви перевести, – відповів я.

– Сказав те, думаючи, що із проникливим Созонтом підеш, – мовив Симеон. – За тебе ж боюся, а ти до сердця мені.

Я хотів спитати: "А хіба не знав, що Созонт загине?" – але остережний вогник в голові запалав яскравіше, і я про мовив інше:

– Чим же припав тобі до сердця?

– А тим, що майже мертвий для світу цього – це і святий Микита тобі сказав. Тим, що твій великий хист пропав і не повернеш ти його. Але ще не дійшов, брате, вищої досконалості і проклятий світ ще тебе у собі тримає. Отож піди ще раз у нього й переконайся – чужий він тобі й ворожий. Немає тобі в ньому місця і вже ніколи не буде.