Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

На глибині зустрічаються всі,
Так ніби в морі місця нема,
І труться бортами, аж стогне земля від зависті,
підлості й зла..

Хтось не доплив,
Бо йому помогли набрати повні трюми води,
Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми,
Секрети всі у нього на дні.
А ми ходим зверху, великі й малі, —
Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто,
Що ним зацікавилось зло,
І серед вітрів ми не чуєм щурів,
які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Я зимними руками — так-так,
Беру і всьо кидаю — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так.
Беру гаряче сонце — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

То не так...
То не так...
То не так...

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

Коли я був малий-дурний давно
І думав трохи забагато,
Я в голову забив, що зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,
А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний,
Хотів дістати небо, а вийшло,
Що від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,
Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...

Я — манекен з пластмаси,
І мої мертві очі
Не дивляться нікуди,
Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина
За грубим склом вітрини,
Але під модним костюмом
Моє холодне тіло.

Посеред магазину
Стою і приміряю різні маски —
То мудрі і веселі,
То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,
Я міг би полюбити.
Поміняйтеся зі мною,
Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,
Пришийте мені серце —
Я дуже хочу жити,
Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси,
Дурна пап'є-машина,
Ненатуральним сміхом,
Криве моє лице...

Є люди-манекени,
Є манекени, як люди.
Хто знає, кому більше
Від Бога треба тепла?

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,
Витри соплі, дивись мені в рот.
Всьо, що зара' почуєш, запиши на листок
і не забудь вже.
Не роби мені зле...
Він був добрий і тому собі все
Носив за спиною важкий пістолет,
Щоб стріляти дурних.
І за то я його поважав і любив.
Я був друг.
Його пес Медор, що мав очі, як кров,
Білі зуби і лапи мінні, як залізо,
Любив з ним гуляти, вони разом ішли
Туди, де завжди було повно дурних.
А над домом його висів прапор добра,
А під домом стояв БТР, і коли
Хтось наглий вилазив на голову людям,
він їхав
І всі дихали легше.
І сусіди, і просто люди любили його,
І ствердно махав головою наш бог,
Як дивився на нього від себе згори,
Але та, як все, всьо то, що зле і дурне,
Ніколи не спить і все чекає момент.
Мені тяжко казати, але треба, щоб чули ви:
Його давній і нібито вірний друг
Купився за гроші і зрадив.
І довго не міг зрозуміти Медор,
Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер...
Але то ще не всьо...
Десь всередині я чую,
що можу так само, як він.
Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.
Не роби мені зле...

Давай виключим світло і будем мовчати
Про то, що не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати...

Давай мовчати про то, що дівчата
Не вміють сховати, не можуть спати,
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати, аж поки не захочем кричати...

Місяць впав, темно в кімнаті.
Як добре, що ти навчилась мовчати
Про то, що ніколи не змогла би збрехати
Про то, що ніколи мені не спитатись...

Ми будем з тобою у ліжку лежати,
Лежати, як сніг, водою стікати.
Ми будемо жадно свої сльози ковтати,
А з ними слова, яких не сказати...