Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

Не знаю, з чого почати,
І не хочу того знову почути.
Не вірю вже...
Це тільки знаю, чув це вже все раніше —
І не вірю вже...

Пам'ятаю твій голос,
Перш ніж надто сталося,
Бачив то й був певний,
Що все було таке молоде й нове.
То відбувалося вже пару років раніше
І так то вже є...

Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, що вже знаєш,
А то є зовсім не правда...

Не знаю, від чого почати,
Не хочу вже то слухати.
Не вірю вже...
Чув то вже все раніше...

І тільки то одно знаю,
Знаю, що вже не повірю.
І не вірю вже...
І так то вже є...

Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, що вже знаєш.
А то є зовсім не правда...

Давай заснем і тихо звідси підем,
І буде добре і не буде так зле,
Бо коли спиш собі, то бачиш той світ
Таким, як він ніколи б бути не міг.

Багато бачив я тих ваших казок,
І злим буває добрий Дідо Мороз,
І не велика є людина гора,
І в короля ніколи грошей нема.

Багато бачив я тих ваших чудес,
І добра фея любить тільки себе,
І Білоспіжка вже продалась давно.
Та ваша казка — то попсуте кіно.

Я дуже рано встав, нікого не чекав,
Скоро сів на машину і додому почесав.
Я сам не знаю чо', і то ніхто не знає того,
Маю досвід, маю досвід...

То небо надоїло, що не може вже висіти,
Собаки, люди, свині, заминайте вже отут.
Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити,
Кожен косить, кожен косить...

На дорозі трохи ями, не люди, а плями,
Всі жиють в одному місті вечорами і днями.
Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки
Ніхто не просить і не просить...

На вокзал, на вокзал приміський, треба зал,
Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали.
Електричку доганяю, на газеті засинаю,
Я читаю, я читаю...

То я іду додому...
То я їду додому...

А то мої колеги — дуже файні музиканти,
Не дайте хліба з'їсти, тільки дайте щось заграти.
Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує,
Поговорим, поговорим...

На вулиці зараза і на воді зараза,
Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу.
Тут кожен собі має своє радіо-FM,
То є добре, то є добре...

Тут кожен день туман, тут кожен день дощ,
Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.
Аптека є за рогом, непочатий край роботи
Молодому, молодому...

Я трохи постарію, я трохи посивію,
Я багато обкурив, ну а ще більше не хотів.
Ніхто не зрозуміє вже,
Чого я так завжди хотів додому...

Через мої окуляри
Я часто бачу, що буде, що буде з нами.
Такі окуляри!
Куда ми з вами живемо?
Хтось каже: нам то не треба — кому это надо!
І лишається ззаду.
Через мої окуляри
Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!
І може навчити —
Може навчити хотіти,
Може навчити любити,
Любити платити!
Щоби потім цінити
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...
І що тут саме цікаве:
Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!
Візьми і вийми з футляру.
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...

Я назбираю гроші, сяду на поїзд,
І, як завжди, на самі ліпші місця білет.
Під теплий чай знайду огризок паперу —
І так народиться зовсім новий куплет...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...

В купе моєму є вікно-телевізор,
З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.
Машини там чекають на переїздах,
І незнайомі люди кличуть мене...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...

Десь там попереду чекають вокзали
І ті кіоски, що не мають вчорашніх газет.
Після концерту я спакую гітару,
І знов на саме ліпше місце білет...

Я не твій брат — ти не сестра моя.
Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний
на нашій землі —
Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,
Глибока і темна до самого дна,
До самого-самого дна...