Кузьма Скрябін - Я, «Побєда» і Берлін

Що треба на даху, я знаю добре,
Бо курс я пройшов ходіння по сходах,
Але я не хочу, щоб ще хтось сюди заходив...

Той вітер — то страшний дивак
І зовсім робить всьо не так.
Якби я силу його мав,
До купи хмари би збирав.

Най буде дощ,
Най миє нас,
Най змиє бруд
За весь той час...

Зимні краплі моїх сліз
Вкрили землю, як роса.
Хто не спав, не бачив снів,
А я завжди тільки спав.
Через то коли відкрив
Очі, сльози потекли.
Не спинити вже тих сліз,
Такі файні були сни.

Най буде дощ,
Най миє нас,
Най змиє бруд
За весь той час...

Втікає дим крізь пальці,
Не втримати його в руках.
І скільки не старайся,
Він собі як вільний птах.
А я так хтів тримати дим,
Затиснув пальці аж до крові.
Та залишились пусті
Мої скривавлені долоні.

Най буде дощ,
Най миє нас,
Най змиє бруд
За весь той час...

Так кожен день,
Постійно цілий час
Я роблю своє діло,
Ніц не маю до вас.
І кожен день я кажу
«Альо» в телефон,
І кожен день
Я плюю на шкло.

Наприклад...

І кожний ранок
Я виходжу на балкон.
Якісь бики мішають
Для будови бетон.
А я собі стою
В своїх зелених трусах.
Захочете дістати,
Я залізу на дах.

Наприклад...

А як я маю досить
Тих дурних муравлів,
Побути на їх місці
Я б ніяк не хотів.
Всі лазять десь
І носять собі
Всяку фігню.
Я ліпше йду додому,
Може, трохи посплю.

Ти танцювала так близько до мене,
Ти танцювала так довго,
Що я постарівся і чуть не вмер.
Ти танцювала небезпечно для себе,
Загасло світло, музика стала —
І що тепер?

То є наш останній танець...
Танцюй — покажи ще раз.
То є наш останній танець...
Не плач — поки маєм час.
То є наш останній танець...
Малюй тіні наших рук.
То є наш останній танець...
Забудь — просто йди на звук.

Ти танцювала так легко, як небо,
Ти танцювала так дивно, що я
Забувся і не зняв той фільм.
Ти танцювала, не жаліючи себе.
Останній вихід — публіка встала —
І що тепер?

Вчора на паркеті хтось забувся свої зуби,
Певно, Юрік трохи випив і, напевне, знов забуде.
Лампи не світили, було ще не дуже пізно,
В туалеті знов місились — то є наше місто.

Торбич на балконі випив зовсім небагато,
То для мене є смертельно, як два пальці обісцяти.
Колонки сильно гупали, стояли всі на місці,
Шкло і технологія, а збоку — наше місто.

П'ятниця, субота і неділя — порнографія,
Бо то є сателіт, а не просто фотографія.
Кнопки натискає Саня Скрябін, мій колега,
Треба вміти натискати, а не вмієш — то не треба.

Зоська має риби і я тоже хочу мати,
Я не буду ніц робити, буду риби годувати.
Я знаю, що в тістечках можна кожен день поїсти,
Ну, бо хулі тут робити, якщо то є наше місто?

Ми — діти країни з червоними зірками,
Великими бровами і стабільними рублями,
Ми — діти революції — кров з молоком
І вся наша історія — то радіо «шансон».
Ми — діти країни, якої вже немає,
І до сих пір нас часом ще совками називають,
Але ми — українці, нормальні, здорові,
Напишем своїм дітям правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,
Наші хлопаки не носять шаровари,
Наші дівчата вміють нас любити,
Бо наші — найкращі — чого нам ще хотіти?!

Ми ходимо по вулицях з своїми рюкзачками,
Ми добре розбираємось — де ліво, а де право.
Стидайтеся, панове, Україна — то не Африка,
І ми давно не чумаки, і ви давно не мавпи.
Ми гуляєм вечером з дівчатами,
Бо ми їх любим і в нас дівчат багато,
І діти будуть в нас нормальні і здорові,
І ми їм напишем правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,
Наші хлопаки не носять шаровари,
Наші дівчата вміють нас любити,
Бо наші — найкраші — чого нам ще хотіти?!

Відкрий ті свої очі, підемо над став,
Там всі прозорі хвилі — я руками їх брав.
Відкрий і подивися, я боюся тут сам,
Вже темно за дверима, але ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Ти маєш дивне світло у своїх очах,
Відкрий мені їх, бо їсть мене страх.
Холодні твої руки — я боюся їх сам,
Загрію тобі пальці, тільки ти не вмирай...