Галина Тарасюк - Двомужниця

— Ну, от де, де я його подіну?! Уб’ю? З хати вижену? Ну, от що мені з ним робити? — питала Ганна, заливаючись сльозами, такими гіркими і невтішними, що Барановський лякався. Він боявся жіночих сліз — надивився на них за все своє активне козацьке життя. Тож тепер любив жіночок веселих, грайливих, без претензій і комплексів. От і Ганнине усміхнене личко вибрав з-поміж кислих, вічно заклопотаних та похмурих фізіономій своїх шанувальниць-поклонниць. Гадав, хоч із цією душа одпочине. Так ні… — То що ж мені робити? — побивалася Ганна, і Барановського поволі брала злість. Він рішуче схоплювався з дивана і, метаючи гнівні погляди на двері сусідньої кімнати, з притиском питав — Та, врешті-решт, може він хряпнути дверима і піти геть? Мужчина, врешті-решт, він чи не мужчина? — Те ж іще… мужчину знайшов… — з досадою схлипувала Ганна, втирала сльози і гукала — Йвасю! А ходи-но сюди! Поговоримо! Двері сусідньої кімнати повільно прочинялись, виходив Йвасьо і гордо завмирав при одвірку на весь свій півтораметровий зріст. Мав вигляд пошарпаного в боях півня, кліпав круглими пташиними очима і сіпався, певно, з нервів. — Йвасю, — лагідно, як до слабого, казала Ганна: — Ми з тобою розлучились? Розлучилися. Був суд? Був суд. Все по закону? По закону. Чого ж ти хочеш? Іди собі. Женись. Ти ж хвалився, що в тебе є жінка. От і йди до неї і дай нам спокій. — Нема у мене ніякої жінки, то в збрехав зі зла, — признавався Йвасьо, на що Ганна у відчаї зривалась із дивана і, заламавши білі руки, питала з відчаєм Барановського — Ну, от що? Що мені з ним робити?! Барановський не знав, що з Йвасьом робити. Від розгубленості рвійно ходив по кімнаті, а далі заходився реготом, та таким сардонічним, що Ганна страхалась, аби він, бува, не звередився. Але Барановського неабияк веселила унікальна примітивність суперника: чим не герой водевільчика “Рогоносець”, або ще чогось колоритно-національного на кшалт “Сватання на Гончарівці”? Але — досить ламати комедію! Пора і крапку класти! І добре поставленим баритоном починав — Вельмишановний пане Іване чи Василю, чи як вас там! Давайте, нарешті, поговоримо, як цивілізовані люди, врешті-решт, як мужчина з мужчиною… Приступав ближче і з висоти свого зросту поблажливо розглядав пласке і голе тім'ячко цього невдахи, але Йвася важко було збити з пантелику. Він нахабнів на очах і, задерши зухвало голову та підморгуючи, казав — І не думаю. Бо ви — не мужчина! А негідник і злодій! Звідник! Ви одурили, звели мою дружину і за це вас треба судити! — Боже мій! — театрально сміявся Барановський, діткнутий за живе: — Це я не му-у-уж-чина?! Ви смішний! Від вас пішла дружина, а я не мужчина?! Взагалі, ви сповна розуму? Не хочу вас ображати, але, якщо хтось із нас не мужчина, так це — ви! — А ви бандит і рекетир! От хто ви! Я жив двадцять п'ять років у цій квартирі собі з жінкою, а ви ввірвались, як, як… і зґвалтували мені дружину! — Май совість, Йвасю! — паленіла Ганна: — Чи ж я по-твоєму мала вмерти дівкою?! Барановський зло реготав, Йвасьо сіпався, а Ганна знову ридала, приказуючи — Каро Божа! І де ти взявся на мою голову? Як мозоль… пекучий мозоль! Все муляєш і муляєш, туркотиш та туркотиш! Чого ти прилип до мене, як та п'явка болотна, і кров мою п'єш?! — А він — бугай і рецидивіст, — не здавався Йвасьо. Барановський білів, звірів і кілька хвилин намагався відірвати зухвальця від одвірка. Але той прилип до нього, як правдива п'явка. Ганна дивилась на те борюкання і плакала, бо що її приниволило колись вийти заміж за бідного Йвася? Дурний розум, біда? І згадувалося дитинство, що минуло в пошуках тата… Тато в них були файні, ставні та високі, й молодиці липли до них, як мухи до меду. А бідні мама ревнували та з’їдалися на кістку, та дітей мучили. Не дай Боже, аби тато десь забарилися! Тоді мама будили дітей і посилали їх на пошуки тата. І бігали вони поночі попід хати удовиць та розлучених, припадали до вікон — татів голос наслухали… Йвасьо хвицався і хрипло кричав — Убивають! Поможіть! Барановський відскакував, зневажливо міряв поглядом коротеньку опецькувату постать, сичав — Навіть у нашому театрі абсурду важко уявити собі щось… нікчемніше! Звитяга красить справдешнього мужчину, і Ганна мимоволі задивилася на розпаленого лицарським турніром Барановського. Таким і татко були — запальним, як порох. Не було такого храму чи весілля, аби на нім бодай комусь одному та не нам’яли боки… Ганна любила тата, але ще дівчуком зареклася, що ніколи не віддасться за красивого та високого, аби не шукати його крізь ніч по чужих хатах.