Галина Тарасюк: Двомужниця

Та й мамка научали: “Файний чоловік — чужий чоловік”. І навчена Ганна вийшла заміж за Йвася, недомірка, але доброго, як дитина, щоб мати його завше при собі і ні з ким не ділити. Ото вже потрафила! Нікому це чудо-юдо не потрібне, жодна не поласиться! І жоден суд не розсудить, хіба лиш смерть одна… І Ганна знову заливалася гіркими сльозами. Чоловіки мовчали. Барановський відчужено дивився у вікно. Йвасьо переможно сопів при одвірку. По якійсь хвилі Ганна втерла сльози і знову бралася за Йвася — Я тебе благаю — іди десь! Їдь до мами в село. Я сплачу тобі за половину квартири, віддам телевізор… Усе віддам, лиш їдь! Відкриєш там собі майстерню, будеш лагодити людям взуття. Оженишся. В селі стільки одиноких жінок, ти ж знаєш… Пару собі знайдеш, файну, не те, що я… І все буде добре, от побачиш… Ну що, Йвасю?.. Від того Ганниного “Йвасю” Йвасьо втрачав бойовий дух, судомно схлипував, і рясні сльози прозорим горохом котилися по його широкому бабському лиці, скапували з підборіддя на картату, давно не прану сорочку. Зненацька відлипав від одвірка і падав перед Ганною на коліна, лементуючи — Ганно… Ганно… не покидай мене… прошу тебе… бо я повішусь, утоплюсь, смерть собі заподію! — Свят-свят! — хрестилася Ганна: — Мені лиш похорону твого бракувало! — відпихала Йвася від себе, але той, здавалося, причепився навіки і це доводило жінку до істерики.

По-шекспірівськи трагічна сцена потрясла Барановського, і він вперше пошкодував, що не вміє писати п’єси. О, коли б умів, то створив би шедевр, в якому геніально зіграв би самого себе — сучасного Казанову, Альфонса, Дон Жуана, мужчину складного, непересічного, в душі якого люто бореться добро зі злом, честь із підлістю і, врешті-решт, благородство перемагає!

І одухотворений творчим екстазом, майже ввійшовши в роль, Барановський патетично вигукнув — Піднімися з колін, нещасний! Ти — переміг! — і рушив до дверей. Але Ганна, як рись, перетяла йому дорогу: «Не йди!» — і було в її палаючому погляді стільки любовного шалу, що Барановський опам’ятався і випав з ролі просто на диван навпроти розпростертого на долівці Йвася, вирішивши поки що спостерігати, що ж буде далі. А далі Йвасьо знову зайняв бойові позиції біля одвірка і єхидно, ніби допіру не валявся долі, сказав — От бачиш — твій полюбовник мало не втік від тебе! Так ти йому дуже треба! Він все бреше. І що артист — теж бреше! Я питав людей — такого артиста нема. То він тебе дурить, аби ти його в квартирі прописала! А тоді тебе вижене. От побачиш! По ньому ж тюрма плаче, а ти з ним розписалася!.. Це вже було занадто! Ганна хапалася за голову, а Барановський поволі, неохоче спускався із своїх театральних небес на грішну землю, очуміло шепочучи — Дурдом… ну, дурдом! Куди я потрапив? Мене обзивають, а я мовчу! Мені плюють в обличчя, а я терплю, мов… мов страстотерпець який! І кому? — і, витримавши ефектну паузу, проревів: — Недоноску поганому!!! Ганна вжахнулась — Завіщо ж ти його так? А Йвасьо сіпнувся і скоцюрблений, жалюгідний, геть зовсім здрібнілий, поплентався у сусідню кімнату, до свого ліжка. Небавом почулося звідти приглушене схлипування, і Ганна пішла слідом, сіла біля колишнього чоловіка, що лежав на ліжку, уткнувшись писком у подушку, і гладила його по голові, доки не затих. А коли заспокоївся, казала гірко — От бачиш, Йвасю, як недобре виходить: одні свари та чвари! А нащо? Ти б уступився… Усе-таки ми з Барановським розписалися. Як-не-як, ми вже чоловік і жінка. Законні. Перед Богом і людьми… — Це ми з тобою вже двадцять п'ять років законні — перед Богом і людьми, — заперечив у подушку Йвасьо. І Ганна заволала — Господи, ти йому стрижене, а він тобі — голене! Та вже не чоловік ти мені, не чоловік! І відчепися ти від мене! Хочеш квартиру розмінюй, аби лиш тебе не виділа! — І не подумаю. Мені й тут добре. І жити тут буду, скільки схочу, і ніхто мене звідси не вижене. — З нами будеш жити?! — дивувалася Ганна: — Зі мною й Барановським? Та же нас люди засміють! Та як я їм в очі подивлюся, двомужниця?! І що в мене за льос такий проклятущий?! Останнє запитання, адресоване невідомо кому, насторожило чоловіків — стільки в ньому було втоми і розчарування. А Ганні раптом нестерпно захотілося зостатися самій, однісінькій! І щоб нікого не чути і не бачити! І вона пішла, похитуючись, у ванну і там, відкрутивши обидва крани, слухала із заплющеними очима шум води. Уявляла себе на березі моря — одну-однісіньку на цілий берег, від Одеси аж до Туреччини… Вночі Ганна з Барановським лежали в ліжку нерухомо, притиснувшись одне до одного, як перемерзлі солдати в засніженому окопі. В сусідній кімнаті гримав, совав стільцями, кашляв неприятель. Лиш під ранок за стіною стало тихо. Барановський, було, заворушився, розслаблюючи затерплі кінцівки, але Ганна злякано прошепотіла — Не треба… він не спить… він під дверима — підслуховує… Барановський знову скам’янів, навісніючи від бажання прибити того безсонного придурка за дверима, та Ганна хапала його за руки, і він лиш зубами скреготів, доки не стомився і не заснув, повернувшись до жінки спиною. Уранці, готуючи на кухні сніданок Барановському, Ганна міркувала — Не вб'єш же його, не викинеш на вулицю… Ти ж бачиш, що він наче не сповна розуму. Ще заподіє щось собі — клопоту не обберешся. Віддаймо йому одну кімнату — най живе. Може, дасть Бог, якась забере? На всякий товар є покупець. Може, й на нього котрась знайдеться… Барановський їв відбивну з картоплею, запивав кавою і мовчав. Перспектива доживати віку в одній квартирі з тим недоумком не вельми тішила його гонор, але вибору не було. До колишніх дружин всі мости давно спалені. Щось нове шукати уж — ні сил, ні настрою. Та й що знайдеш у місті, де тебе кожен пес знає, а ти — його. А Ганна — жінка добра, хазяйновита, а головне — весела. То лиш вчора розкисла… Барановський мовчав, а Ганна гадала, що він погоджується. І запобігливо питала, чи загорнути йому бутерброд на роботу? Але Барановський, вдихаючи запахи борщу, що клекотів на плиті, казав, що прийде на обід. Ганна ніяковіла, бо й справді, чого вона лізе до нього зі своїми бутербродами… не Йвасьо ж… Як не є — артист. То нічого, що дають йому ролі рідко, та й то в дитячих спектаклях. Так вже в тому театрі: ролей мало, а тих артистів, як ріща… Барановський двічі запрошував Ганну на вистави, і їй сподобалось, як він грав: перший раз — лісове чудисько, а другий — розбійника. Разом із дітлахами Ганна переживала, страшилась і сміялася, і дуже гордилася Барановським, хоча десь у глибині душі була переконана, що те мавпування перед шмаркачами — не чоловіча робота. Ганна провела Барановського аж до ліфта, милуючись його гордою поставою, зосередженим інтелігентним видом. Подумала: скільки ж то жінок хотіли б бути зараз на її місці! Щаслива повернулася на кухню і звично гукнула — Сніданок готовий! Йвасьо прийшов, невиспаний, пом’ятий, чисто тобі лісове чудисько, яке грав Барановський! Їв відбивну, пив чай, бо кава йому тиск піднімала. І сопів. Ганна не чіпала його. Звично зрихтувала бутерброди і спакувала Йвасьові обід у стару шкіряну торбу. Коли виходив, спохватилася — Ой, мало не забула! Ось… заший, прошу… — і простягнула старі розтоптані туфлі Барановського. — Міг би й нові купити, артіст задрипаний! — зло буркнув Йвасьо, але мешти взяв і запхнув у торбу до бутербродів. А Ганна зітхнула — Йвасю! Йвасю! Що ти накупував собі, що він накупує… Такий вже, певно, в мене льос проклятущий, що одна ненза чіпляється! Мало було тебе, так ще… он… І де дінешся від вас? Йвасьо хряснув дверима і стало тихо. Так тихо, ніби святі хату перелетіли, і так легко і вільно, мов на безлюдному березі моря. Від Одеси аж до Туреччини.