Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Станіслав правду казав, що не допомагала навіть віра у мудрість і розум партії. Тому кожен потаймиру уповав на мудрість іншого, ВИЩОГО РОЗУМУ, звичайно, відклавши вбік партквиток разом з «атеистическим мировоззрением». Та все ж… навряд чи варто було Кравчукові так зопалу, не порадившись з розумними людьми, роззброювати Україну, віддавати Москві весь ядерний потенціал, якщо вже так свербло бути незалежними? Та Станіслав виправдовується, нібито вся справа у тій триклятій чорній кнопці, що зосталася в Москві, і, звісно, в «пястукові, над нею занесеному»…

З екрану телевізора у мою темну «спаленьку-келію» летять іскри від феєрверків у Нью-Йорку, Бангкоку, Парижі, Мадриді, Римі, Москві… Як би я хотіла знову побувати у цих «столицях світу»! Або ж постояти перед Президентською ялинкою на лужку біля Білого Дому у Вашингтоні… Хоча нині у нас, у Києві, казав Віталик, не згірш, як у Вашингтоні. Принаймні, вивіски усі англійською… З телевізора пре один секс, різанина-стрілянина. І нахабні мармизи нових знаменитостей, зірок шоу-бізнесу, телеведучих, напівграмотних писак, серед яких, здається, уже немає професійним письменникам, місця… Отака внутрішня еміграція-резервація! Чом не Америка? До речі, чому Віталик не дзвонить із тієї Америки? О! Вже дзвонить! Ні, не син… Зате, як завжди, першою вітає Сашуня. З іподрому. Там у них гулянка. Але скоро всі поїдуть на Майдан! Кажуть, що Мілленіум треба зустрічати разом із усім людством!

Авжеж, і радіти, що дожили, що Всевишній відсунув на невизначений строк кінець світу! Це я так думаю, але вголос теж вітаю Сашуню, і питаю, хоча наперед знаю відповідь:

— Тато ще не дзвонив? До речі, коли ти, нарешті, поїдеш в Америку? Там уже всі діти і внуки наших знайомих… А тобі…

— А мені добре тут! З новим щастям, Бусю!

Отакий патріот-націоналіст моя Сашуня! Чисто я! І хоч дорікаю внучці непрактичністю, а серце щемить від гордості: щоб ви не патякали, сестрички-лисички і вовчики-братчики, а мою родову генетичну порядність засвідчують внуки.

Що ж до генетичних виродків, то буквально напередодні Нового року таки задзвонила Полятицькому, знаючи, що в передсвяткові дні навіть рецидивісти і маніяки беруть слухавку, бо кому не хочеться почути добрі слова привітань і побажань? Цей теж взяв. Почувши моє ім’я, здивувався, певно, що жива ще. Але вдав, що радий чути, та, коли попросила про зустріч, старий пес, завертів хвостом: у Канаду їду! у Мюнхен… пишу книгу про репресованого… І заткнувся. Певно, про когось із тих, на кого доноси в ЦК і КДБ носив. І я про це знала. І він про те, що я знала, теж знав. Отакий глухий кут, псявіро! Тож нічого цьому холуєві усіх режимів не зоставалося, як врешті-решт таки погодитись на зустріч зі мною. Що ж, Господь милосердний і для цього грішника день Страшного Суду відкладається…

Але менше з тим! Геть з душі погані спомини, геть чорні тіні минулого, геть думки про нинішні клопоти! Оскільки кінець світу відсувається на невизначений час, можна кликати Станіслава до новорічного столу. Катя ж недаремно цілий день поралась на кухні, парила-шкварила, готувала святкову вечерю за традиційним меню. На столі у цей вечір, окрім холодних закусок і гарячих м’ясних страв, обов’язково мали бути кулінарні атрибути-символи минулого щасливого життя: салат «олів’є», холодець з риби, «Советское шампанское».

Гукаю Станіслава, котрий, чути, теж дивиться телевізор у своєму кабінеті, і ми разом йдемо на кухню. Вечеряти будемо, звичайно, в інтимній обстановці, удвох, але на нейтральній території. Молодець Катя — усе зробила, як я веліла. Стіл уже сервірований, грає всіма барвами колишнього радянського добробуту — тарілками знаменитого сервізу «Мадонна», кришталем, навіть серветки — з тих часів — з білоруського льону, вишиті синіми квіточками… Н-да, «а льон цвіте синьо-синьо…» Посеред усієї цієї розкоші — смарагдовий бутель шампану… Станіслав підігріває у «мікрохвилівці» гарячі страви, знамениті Катині пироги з калиною, я ж розкладаю закуски. Ідилія! Від цієї неспішної святкової суєти, від гарно сервірованого столу стає затишно і світло. Справді, як мало треба людині для щастя! На жаль, людина про це рідко здогадується… І ще рідше — цінує.

— З новим Мілленіумом, дорогий! З новим щастям!

Слава Богу, Земля не зійшла зі своєї осі, дещо повернулось на кола свої, і дай Боже, дочекатися, щоб нас знову покликали!

Новорічне побажання здійснилося буквально на другий день: нас покликали. Цього разу на президентський прийом з нагоди Нового тисячоліття, який мав відбутися за кілька днів. Це було справді приємною несподіванкою — така увага з боку Президента, хоча, як на мене, за великим рахунком, заслуги Станіслава перед владою і державою варті були більшого… Та менше з тим, тим більше, пардон за каламбур, що за обережного Кравчука, який старався і нашим, і вашим, ми й того не мали. Тоді на Віденських балах вальсували із своїми дружиноньками-калиноньками націонал-демократи. А тут раптом — такий сюрприз!