Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

В заводі тихо.

Я лізу за Павлом через зарослу полином і тепло-кислим запахом дірку в стіні. А Юрко їде шукати хвіртку, каже, що боїться обдерти фарбу в проломі, а я б свій велосипед провела і камінчика не зачепила. Насправді Юрко боїться за велосипед більше, як за своє ластовиння. Але вдає з себе хороброго: кличе в завод. Сам же чекав, коли ми переліземо через стіну — чи нікого немає біля жомової ями, а тоді, як герой, поїхав до будки. Ось він мчить на мене, вирячивши кролячі очі, я відскакую, а він регоче. Павло чомусь змовницьки посміхається.

— Чого ти?

— Щоб ти спиталася, — огризається зі сміхом і вилазить на трубу, а я лізу за ним. Трохи страшно дивитись праворуч — там глибоченна яма з купами підгниваючого жому. Але ж Павло йде собі по трубі, ще й палицю теше, і я йду за ним. Труба — залізна, коричнево-іржава і тепла. Юрко глипає з-під рудих брів, йому теж хочеться сюди, але боїться залишити велосипед, наче його зможуть вкрасти горобці, які сваряться у бур'яні. Я дивлюся під ноги на Павлові мокрі сліди.

— Ей, — Юрко зупиняє велосипеда навпроти нас. — А ти доскочиш сюди?

Павло міряє поглядом відстань, змахує руками і мовчки стрибає на горбок. Я здригаюсь разом з трубою — тепер моя черга.

— Вона не доскочить, — хитає головою Юрко.

Павло дивиться на мене, на Юрка, потім на темну ковбаню жому, що витік з труби. Ми чекаємо, що він скаже. Павло мовчки теше палицю.

— Не доскочить, — впевненіше повторює Юрко і зручніше спирається на лискучого зеленого велосипеда. — Вона ж дівка. — І одне око в нього перелякано кроляче, те, що дивиться на Павла, а друге — нахабно-поросяче, те, що лупає на мене.

Я стою над засохлим полином, над горбком, над порепаною ковбанею жому, над Павлом. Щось штовхає в спину, але я втрималась пальцями крізь пекуче-тверду підошву сандалів. Вітерець дмухнув у ліве око: «Ой, ще здує в жомову яму!? Я знаю, що ніколи не доскочу, але ж Павло…»

Юрко бридко регоче рябим обличчям з жовтими кривими зубами. А я стою по кісточки в гнилому жомові. «Дурна, навіщо послухала?! Тепер буде мати з чого сміятися! Він же такий!»

Крізь сльози я бачу, як Павло, закусивши губу, раптом з усієї сили б'є своєю палицею Юрків велосипед.

— Що ти робиш!? — Вискакую з тванюки і женусь, щоб нічого на світі не бачити. Ні гидкого жому, ні Павла, ні Юркового набряклого обличчя — буряка. «Дурна, дурна, полізла чогось!» — клену себе, ковзаючись дорогою в брудних сандалях. Сльози стікають щоками, я ж знаю, що Юрко наб'є Павла. Ногам слизько, зриваю сандалі, і вже смердять гнилим жомом руки. Я лечу босоніж через долину, каміння рве ковзкі п'яти, шматок жому дрижить під коліном, забігаю в річечку, геть жбурляю брудні сандалі і міцно затискую руками обличчя.

Як добре стояти в річці, уже, мабуть, осінь.

Руки, зігріті сльозами, терпнуть, хочеться їх відвести від обличчя, і боязко. А раптом Юрко душиться сміхом на березі в чорних гумових чоботях з портфелем біля велосипеда?

Вода стала холодна-холодна, і дно колюче, а може, то п'явки висмоктали кров з пальців, а якщо завтра піде сніг. Ой, ні!

Печуть заплакані очі, і щоки стягнуло від сліз, але я бачу, як біля ніг чиста вода колише натесані золоті галузки.

На містку стоїть, опустивши голову, Павло і теше свою палицю.

Автобусну станцію в Стіні так і не побудували. Як завжди, автобус приїжджав до клубу, як завжди, з'являвся невідомо звідки, як завжди, водій був дуже-дуже молодий. Село залишилось у величезній ямі вапнякової гори.

Люду проводжала мама. Коля зранку поїхав у Томашпіль робити машину, бо не міг тут її залишити — мусив пригнати назад у Київ. Так скоро пройшли ці три дні. А, може, так дивно йде час, бо Люда почала відчувати вагітність. Вона відвикла від маминої хати, від свого села і зараз не могла пізнати людей, які сходилися до автобуса. Вітер нападав десь згори, з того світу, що над ямою, змішував цигарковий дим з одеколоном, доноси в хатні запахи, розганявся і не міг прорватися крізь холодні хмари, — остигав і починав спочатку.

— Тобі не холодно?

— Ні, — відповіла Люда.

Вони стояли під деренчливим розкладом руху автобуса. Були дуже схожі, тільки Люда вища, а мати сутула. Стояли тут, бо мати хотіла обов'язково посадити дочку в автобус. Люди збиралися під стінкою клубу. Не хотілося, щоб хтось підходив, і, справді, ніхто до них не підійшов, віталися здаля від клубу. Мовчали, думали кожна про своє. Там, під стіною клубу, стиха розмовляли, здавалося, і про них.