Світлана Касьянова - Манекен

Каша була глевкою. Мартуся сиділа на табуреті біля столу, затисши у напівсонній долоньці м'якого, рожевого бегемотика. Як тільки на кухню вкочувався рух, хапала ложку, запихала до рота, а там уже нікуди і ковтнути не моглося.

— Їж, їж, — мати кидала механічно, зазирала в чайник, брязкала чимось, мабуть, чашками, ложками — все воно здзвякувало неохоче, сонно.

А вікно за напівпрозорою фіранкою було чорно-сизе.

— Ма, фкіки часов? — Каша заважає вимовити, але бегемотик гріє долоньку.

— Сім, сім, — кинула мати.

«Вчора було сім і сьогодні сім, — проплямкала подумки дівчинка».

— Ти вже казала сім, а зара фкіки?

— Сім, сім — Кивнула мати більше заклопотана складанням баночок, згортків до трьох торбин — собі, дочці та Васьці на цілий день.

Навіть лампа, чиє око можна було б побачити, піднявши голову, лила повільно застигаюче світло, ледь чутно бриніла, ніби говорила — зараз зроблю чіткі та звивисті лінії аж тобі не захочеться їх порушити, хіба ти зробиш гарніші?

— А баба Маша вже встала? — Мартуся ложкою колупається в тарілці, наче лопаткою в калюжці.

— Встала, встала. — Мати раптом завмирає над торбою, глибоко зітхає — Баба Маша вже місяць не жаліється, що дитина не так вихована.

Тінь від розкритої долоні чітко відкреслює половину поколупаної каші в тарілці.

— Ма, я більше не можу, — теж зітхає Мартуся, цокає ложкою до столу.

Материна рука здригається, наче сліпа, опускається на торбу. — «Нема часу поїхати до мами».

— Йди, вдягайся.

Сухий холод тягнеться тоненькими цівочками від вікна, осідає на ледь відігріті вогнем газової плити стіни, тьмяніюче і жовкнуче начиння кухні, — отак як і вчора, — хоч потерти долоні, пальці, — бр — судомно пересмикуються плечі.

Вже не хочеться спати, а каша перетворюється всередині на теплий дрімотний клубок. Треба швиденько натягати одежу, щоб у неї не заповзла лінь, як каже баба Маша. Тепер розбудити Барбі.

— Вставай, отак вмивайся, одягайся і веди себе як дитина, поки я не прийду ввечері. Сьогодні я знову йду з бабою Машою в маркет. Яка ти соня, зовсім не хочеш сідати на стільчик. Ну, досить перекидатися. Якщо будеш слухняна, то я принесу тобі ввечері щось гарненьке — який-небудь золотий пояс або щось таке. Ось тобі м'ячик-стрибунець. Можеш вдень поїхати до Санта-Барабари, але не вір Джонові, бо він підступний брехун. Або вибери собі щось з цього журналу. Тільки спочатку з'їж кашу. Ні, ні, в Макдональд ми не підемо, бо нема грошей на дурнички.

— Марто, де ти? — Мати заходить, тримаючи куртку і торбинку з їжею.

— Дивись мені, слухайся, а Боня піде зі мною, — дівчинка швидко шепоче, хапає рожевого бегемотика, встає з колін, залишаючи у кутку ляльку на стільці.

Холодно-сизі сходи прокидаються під кроками, але їм не хочеться скидати з себе безмежно довгу паволоку. Тільки слухаючи відлуння дзвінка біля дверей баби Маші, топчешся, виказуючи спротив живого тіла, передчуваєш як затишно там — за дверима. Тепле повітря, розгойдане бабиною плоттю, вискакує з відчинених дверей, звично злизує бетонну підлогу біля порогу, залишає свою силу на темно-вичовганому півострівцеві та розчиняється у застиглому холоді.

А в баби Маші кипить чайник, витягнувши сурму носа, з якого летить густа пара, торочить сам до себе телевізор і зблискують розляпані по столі кружечки води. Худенька, пряма та сутула, баба швидко вимикає вогонь під чайником, який, невдоволено підкинувши кришку, починає глибоко видихати і втомлено зітхати — так втомився, таку роботу зробив. У матері чомусь червоніють повіки, а баба Маша наче стає ще вищою, погладжує жмутик волосся на лобі — в голову повкручувано бігуді, брови наче похапцем хтось клеїв та домальовував — одну ближче до перенісся, а ліву розтягнувши до скроні. Цю брову тягне донизу зморшка біля рота, тому баба Маша схожа на добру ляльку зі страшнуватим виразом обличчя — вона не бреше.

— Зараз поп'ємо чаю і поїдемо. Якраз хлопці будуть знімати сигналізацію.

В баби Маші майже немає губів, є просто рот, який дуже швидко відчиняється і зачиняється, лише слів виходить мало.

— Тільки ви вже не купуйте нічого. — Мати тулить бабі в руки торбинку. — Я тут склала, вам двом вистачить.

— А ми нічого, — швидко смикається підборіддя, попускаючи та натягаючи поздовжню складку на шиї. — То нам перепало на Новий рік, як і всім.

Марта розглядається по кімнаті, чекаючи поки матір закінчить та піде, щоб залізти на тверду бабину канапу, заплющити очі і, здається канапа починає легенько їздити.