Світлана Касьянова - Манекен

— Я вже получу да оддам вам.

Марта відчуває як матері незручно вимовляти.

«Хіба вона не бачить, що баба Маша ніколи не буде нагадувати про ті гроші? У баби Маші їх є повно».

— Нехай, потім. Вона мені як онука, — баба коротко змахує рукою і продовжує скрипучо-веселим голосом. — А подарунок нам зробили самий скромний, там так прийнято.

— Ой, я вже не знаю, щоб нічого не казали! — Матір наче дочекалася вихлюпнути з себе.

— Дуся, не переживай, ми ж не просили, — баба Маша складає руки на животі, втоплює підборіддя у всі складки на шиї, викочує з коричневих кругів очі.

Марта дивиться на матір, потім на бабу. — «Мабуть, у баби Маші дуже довга шия — стільки складок, вона витягає її як ніхто не бачить, от би потягнути за голову і побачити».

Матір намагається посміхнутися, потепліло дивиться на Марту, відступає до дверей.

— Слухайся, будь як дитина, бо я йду.

Марта киває, їй робиться весело, ось і канапа прислухається коли це скінчиться.

Баба наливає велику чашку чаю, як собі, дає велику білу скибку з маслом, як собі, і сідає поряд на канапі.

— Диви яку красоту почепили, — стара тицяє хлібом в телевізор.

— Ага, — Марта теж відкушує багато, — а бачила яка платформа, — відгинає мізинця.

— Повдягалися гарно на свято, — голосно сьорбає баба.

— А я бачила як на такій платформі прибито бляшку.

— То дуже модне? — Та поважно нахиляє голову.

Марта мовчки киває.

— Он підеш до школи, да кончиш. І тобі мама купить.

Дівчинка непевно поводить бровою.

— Що ж ти думаєш усе життя зі мною в маркет ходити?

Марта опускає погляд, обхопивши долонями чашку, ставить її на коліна — хліб пхається в горлі, наче хоче задушити, — ковтнути його можна тільки заплющивши очі.

— Я можу залишитися вдома, — вичавлює з себе.

— Зараз! — Баба Маша тричі розкриває рота, випускаючи слово, — що будеш робити в чотирьох стінах?

Марта знизає плечима, не піднімаючи голови. Вони мовчки сидять, слухаючи примирливе бурмотіння телевізора.

Нарешті баба Маша встає, наче нічого не сталося, бере з рук Мартусі чашку, йде на кухню. Та сидить все ще схиливши голову та стримуючи посмішку і сльози, — чекає чого-небудь але саме для неї, ні для кого більше, хоч тут більше нікого немає.

Що це за звук?! З вішалки рука зняла одяг?! Ледь чутно бренькнув гачок, але з якою силою зіштовхнув дівчинку з канапи. Точно! З вішалки! Це не плюскіт струменів, які полоскали чашки, не шурхіт рушника, навіть не гупання дверцят шафки з посудом. Це — знак, якого навіть не можна подумати пропустити. Треба так само швидко і незворушно, як баба, одягнути куртку, шапку, пов'язати шарф. Помічаючи, що та хоче бути першою в цьому змаганні, стриматись, щоб справді виграти і стати перед нею, розтягаючи між великим і мізинцем вовняні рукавички. Стара не витримує такого пильного погляду — її обличчя змінюється гримасою — можна і собі посміхнутися.

— От бачиш які ми спритні, — баба Маша теж одягає рукавиці, пошрамовані частим зашиванням, бере торбинку з харчами і починає перевіряти крани, розетки, кватирку. Дорогою вона говоритиме — я ж вимкнула, або я ж закрутила, наче знову і знову переконуватиме сама себе. Повторити за нею неможливо — мороз щіткою маже чужі вікна, розмітає і змітає на купки сніг, прикриваючи чорне скло калюж, не довго думаючи мазнув по губах — слова позамерзали.

Але бабу холод наче робить живішою, вона без перестану шморгає, навіть ворушить носом, його червонуватим кінчиком, вирячує в напівтемряву очі, розганяючи частим кліпанням сльози від холоду. Позираючи на швидких перехожих, наче впевнений провідник у покинутому лабіринті, ступає без страху на підмерзлі ганки, простягає позад себе вільну руку, коли відчуває, що Марта може відстати.

Вихукнувши зимове повітря за шлюзом з теплого вітру в дверях метро, баба голосно сякається аж луна повертає голови двох працівниць біля турникетів. Мабуть, вони побачили і глибоко-жахаючу зморшку біля рота і те, як Мартуся вчепилася в бабину рукавицю. Що ж, завжди так проходили. Коли дівчинка одного разу хотіла сказати бабі, що це схоже на церкву, та майже непомітно стиснула руку — мовчи перед ними. І вона змовчала, але знову здається, коли ступлять з ескалатора, заб'ють дзвони, або загупає наче звіддаля музика. Повно яскравого світла і відлунює чимось до рейок поїзд.

— Ба, а ти була коли-небудь в церкві?

— Була, — відповідає, ледь нахиливши приплющену беретом голову.

— І як? — Марта зазирає в очі, чи говорить правду.