Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

— Вбили, вбили, — повторювали сухі полини.

— Це ж через мене, — Наталка скрикнула і… прокинулась.

Сонце обминуло яблуню і нестерпно пекло, навіть кури поховалися. З заводу робітники йшли на обід. Розімлілі коники сюрчали сумно-сумно.

— А може… — Наталка кинулась до хати, забувши про пальто, на якому зразу ж примостився коник-стрибунець.

— Наталю, ой-ой-йо, як ти спекла лице, — похитала головою мати. — Зараз же помасти молоком, бо до вечора все ластовиння облізе, — посміхнулась вона.

— А що, його зовсім не видно? — Наталка підбігла до дзеркала. — Ой, — здивовано застигла.

— Ма, а Пушкіна справді, вбили?

— Пушкіна? А навіщо тобі? По-моєму.

— А чого?

— Не знаю, — відмахнулась мати.

Наталка раптом змила під краном молоко і вибігла з хати.

«Далось їй те ластовиння… і Пушкін, — подумала мати. — Через місяць у другий клас, а їй…», — мати знизала плечима.

Наталка побігла до старої водокачки, де часто збиралися хлопчаки. Сашка там не було. «А якщо я його знайду, Сашко скаже, що ластовиння майже не видно, що воно згоріло, і тоді захоче любити. А потім скаже, що завтра чи післязавтра буде стрілятись. Ні! Ні! — Наталя зірвала листочок чистотілу і, дивлячись у темне дно джерела, поробила цяточки по гарячому носі. — А Туля вчора зробив нового самопала, — злякалась вона. — Треба знайти його і попросити, щоб не вбивав, а Сашка далі заводу самого не пускати. Якщо ластовиння справді, згоріло, я буду щодня малювати його чистотілом, поки Сашко не виросте і не стане льотчиком. І його ніхто не вб'є. Ніколи!»

Народилася на Вінниччині. Закінчила середню та музичну школи. Хотіла займатися кіно, а вступила на українську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка.

Працювала на Донеччині у 1988–1991 роках викладачем української та дитячої літератури.

1996 року захистила кандидатську дисертацію по творчості Олександра Довженка. Зараз працюю на недержавному телебаченні.

Не веду щоденників, але люблю читати записи цікавих людей.

Не думаю, що література буває жіноча і ще якась. Література живе за своїми внутрішніми законами, їй байдуже, хто пише, але ЇЇ не можна змусити стати доброю чи поганою.