Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

А цукор знову подорожчав, — сухі пальчики сплітаються й розплітаються, тремтять блискучі верхівки квасольок-кісточок. — Як далі жити? Ось зупинять завод, і роботи не буде. Ще й, кажуть, хтось може його купити.

Хотіла послухати дощ, але давно його нема. Скоро почнуть осипатися стіни, і не стало вже слини в роті їх тримати. Зле, що нема дощу, зовсім загубився слід на стіні тунелю, і два дні не чути, куди виносити пісок. О моя солодка стіна, ти колись була солодкою, як гуділи зверху патьоки дощу і прилипало піднебіння до важко-солодких горбиків, що виступали на тобі.

Що ж робити?

Рип, рип, гуп! Ліхтар часто задихав на столі.

— Добрий вечір, сусідко!

— Добрий. Коли добрий.

— Чого така смутна?

— Я така весела, як і ти.

— Ай, — махнула лапкою. — Звиклася вже з ногою? — Що ж зробиш. Хай уже стирчить, як хоче, аби можна було ступати. А що кажуть внизу?

— Кажуть чекати.

— Чого?

— А чи ж ти не будеш?

— Зими не протягну, чекаючи.

— Зовсім нічого не маєш?

— Однесла все, а хід уже замурували.

— Бо буде зима.

— Буде, буде…

— Ну, то бувайте. Піду.

— І чого вона нишпорить? — Встала, хруснуло щось у коліні. — Заглядає в кожну шпарку. Треба йти, бо дощу однак не буде. — Підійшла до стіни, послухала — тихо. — Треба йти, ось-ось встане сонце.

А нагорі такий свіжий запах, і вітер наче навмисне доносить хвилями солодший і солодший. «Піду. Піду швидко-швидко, знайду мою солодку ріку, наношу багато-багато, заліплю в тунелі і засиплю піском».

— Ой! — Щось важко пройшло, аж задвигтіла земля, обламало траву. — Бідна моя ніженька!

Звелася на надламані ноги, пішла, побігла. Між присохлим корінням, жовтуватими стеблами на запах — солодко-гіркавий патоки й жому. Почула гудіння, швидко пішла високим будяком і встигла! Доскочила, вчепилася, щоб не здуло.

— О! А ти, я бачу, часу не марнуєш.

— Нема де взяти, сусідко, щоб марнувати.

А запах зовсім близько, і такий — аж дух забиває.

Хляпнуло десь внизу, полетіли бризки, трусонуло — не можна втриматись, дві мурахи полетіли з дверей на поріг машини.

— О-о-й-я-а-а-к-т-у-у-т-г-г-е-е-е-ц-ц-а-й-й-е! Ль-ль-і-і-і-зь-зь-м-м-м — о-о-о-в-в-и-и-и-и-ш-ш-ч-ч-е-е-б-б-о-о-о-п-п-о-о-в-в-в-и-и-п-п-а-а-д-д-да-й-й-е-е-м-м-м-о!

Вони пролізли крізь шпарку всередину машини. — Ух!

— Сусідко, твоя ніжка ще більше надломилася.

— Що ж я зроблю. Носила-носила цукор, та і зламала. А тепер не знаю, що буду їсти взимку.

Лізли, розмовляючи, по черевикові, штанах, рукаві.

— Але ж мусимо робити. Гуртом носимо, гуртом будемо зимувати. Дадуть тобі цукру взимку.

— Що ж мені дадуть із зламаною ногою. Аби не випхали на сніг.

— Було говорити там, у самому низу.

— Кому ж я скажу, треба робити. Вони не чують, для них треба робити.

— Ой-ой! Скільки тут диму! Біжімо на діл.

Водій глянув у дзеркало.

— Алєксандр Владіміровіч! У вас мурав’ї бєгают по шляпє.

— Гдє? Ти што!? — Хапає капелюха, б'є до спинки сидіння.

— Тримаймося, бо печінки витрусить!

— Володя! Нєту?

— Нєту, — сміється водій.

— І как оні забєжалі?

— Может, в конторє. Здєсь же вєздє сахар.

— Нє совсєм. Ето ж старий завод. Хотя, сейчас посмотрім.

— Сусідко, агов! Де ти?

— Тут я, тут — на капелюсі. Ой-ой-ой, моя ніженька!

— Не плач, зараз прибіжу.

— Пошукай там десь мою ніжку! Ой-ой-ой!

— Боже! Відломилася?! Ось-ось, не плач, вона на рукаві.

Сіли дві мурахи за коміром пальта, тримала одна п'ятьма лапками свою відламану ніжку.

— Не плач, сусідко. Я допоможу наносити тобі цукру.

— Добре…, — крізь сльози.

— А ти не носи більше вниз. Ми носимо, а ті, що замуровують, їдять. Такі, як ми, а половину з'їдають. Носімо собі, он дітей годувати. Так?

— Так, — шморгаючи носом.

— Я сама хотіла піти в самий низ, сказати, щоб нам трохи залишали. А мене не пустили! Чого, каже, йди робити. Роблю, роблю і нічого не маю! А внизу їдять і їдять! Отак-то. Чуєш, як пахне. Тримай ніжку, полетимо на землю.

Олександр Володимирович виліз з машини, натягнув рукавички.

— Так, — озирнувся. — Володя, дай мені документи.

Водій подав з машини течку.

Мурахи скочили з плеча і впали біля калюжі з патокою.

— Їжмо, бо треба мати силу далі.

— Так, так.

Ввечері задзвонив телефон. Відставила борщ, щоб не википав.

— Ало!

— Маріє, як ти?

— Нічого. Дали пенсію?

— Ні ще. Чула? Сьогодні приїжджав якийсь на завод машиною, щось дивився.

— Хоче купити?

— Бог його знає. Як купить — нас повиганяють. — Я знаю? Може, подивився, що роботи багато і грошей треба, та й поїхав.