Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

В тролейбусі Ірина подумала, що ніколи не зможе керувати чоловіками. Їй треба надто багато часу, а Неля, — у неї такий природно-намальований рум'янець, вона так посміхається. От і зараз Ірина, можливо, і залишилася б з льотчиками, але навіщо…

Тролейбус вигоцував перед світлофором.

— Ну, тепер нехай спробують жити в курятнику, — мовила Неля. — Кололо їх щось у чехів.

Ірина кивнула, бо не знала, що сказати. Якась безсилість навалювалась, а може, просто повернулась.

А в гуртожитку краще, ніж у готелі, можна вимити руки і впасти на ліжко.

— Давайте пити чай! — Неля не знала спокою, бігала по кімнаті, включила кип'ятильник.

— Тут уже два чурки приходили, але я не відчинила, — Оля сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру.

Дівчата зайшлися сміхом.

— А звідки ти знаєш, що чурки? — Не могла заспокоїтися Неля.

У двері хтось постукав.

— Я уже сплю, — Оля пірнула під ковдру.

— Ми вже спимо, — Ірина стрибнула до вимикача і відчула в собі силу діяння.

— Вони ж чули, як ми сміялися, — прошепотіла Неля. — На, одягни зверху і скажи, що спимо, — Ірина навпомацки знайшла свою нічну, кинула Нелі.

Крізь прочинені двері Неля випхнула кілька слів, але двері хтось притримав. Ірина хотіла хоч що-небудь розібрати — дарма. Коридорне світло падало Нелі на спину, ні — нижче. Вона закрила двері, ввімкнула світло.

— Все. Нас усіх запрошують у гості.

— Взагалі-то не хочеться йти, — Ірина ліниво сіла на ліжку.

— Нєт, ти смотрі, — Неля сіла до столу, сьорбнула з чашки. — Я одна нє пойду. Да і вообще. Можем нє іті.

Ірина зрозуміла з інтонації і повірила, що Неля може піти, а може і не піти.

Неля звично розчесалася, як робила це кожного вечора, і в довгій нічній сорочці сіла допивати чай.

— З вашими хахалями нікуди не вийдеш, — напівжартома сказала Оля і вилізла з ліжка.

— А от цього не треба, — Неля театральним жестом її зупинила. — Нас тут, розумієш, зовсім не було, а події вже розгорталися.

— Так, так, зараз складемо протокол, — постукала ложкою Іра. — Так що, постановили: йдемо втрьох або ніхто не йде.

Оля визирнула в коридор.

— Ні, ні, я зараз прийду.

Дівчата засміялися услід.

Пиво у шлунку то засинало, то прокидалось, Ірина прилягла на подушку. В голові шуміло. Хотілося поїхати з цього міста туди, де яскраві вогні, тонкі запахи, високі люди, які не говорять, а співають. Ірина посміхнулась, заплющила очі.

— Ти чого?

— Нічого. — Ірина кинула погляд на Нелині руки, згадала, що десь брала з собою лак, сіла фарбувати нігті.

— Такий холод, — з'їжилась Оля. — А вам ще хочеться кудись іти. — І вона знову полізла під ковдру.

— Ні! Ні! Вилазь.

— Я нікуди не піду, — Оля натягнула ковдру під шию. — За цілий день і не нагрілася. Мене не запрошували.

— Як це не запрошували? Запрошували всіх! — Іра закрутила лак.

— Так, так, — Неля фарбувалася посеред кімнати під самою лампочкою.

Ірина відчувала непотрібність цієї ситуації. Чомусь подумала, що там, у готелі, не домовлялися про наступну зустріч, не вимагали телефонів. Якось просто, звичайно говорили про дурниці. Навіть не з’ясовували, хто одружений. Ірина посміхнулася. Дивно.

— Пішли. Що, будеш сама в кімнаті сидіти?

— Hі-ні. — Засміялась Неля, Оля не просто так хоче залишитись…

— А… — змовницьки підтримала Іра.

— От зарази, — Оля вилізла з-під ковдри, натягнула джинси, чорний светр. — Іду!

Дівчата зареготали.

— Знаю, знаю, — жартома сердито сказала Оля. — Щоб ви знали, узбеки не в моєму смаку.

А потім за ними прийшли Юра і Раф. Ірина глянула на їхні давно непрані спортивні костюми, поки підіймалися сходами на верхній поверх, — захотіла вернутись.

У кімнаті Юри гриміла музика, що не можна було й слова сказати чи почути. Хлопці розмовляли між собою по-узбецьки. Ірині знову захотілося піти звідси. Вона ніяк не могла зрозуміти, як Нелі вдається і тут влитися в розмову. Виявилося, що сьогодні свято плова. Горілки на столі не було, але коли поряд сів Марат з величезним перснем на середньому пальці правої руки, Ірина вловила запах спиртного. Але вони напружено посміхалися. Ірина почувалась незвично серед низькорослих, з вузькими, широко посадженими очима, смаглявих хлопців. Вони зиркали з-під чорних брів, зрідка гортанно перемовлялись. Жодного з них Ірина ніяк не могла уявити учителем російської мови.

За голосною музикою не чутно слів сусіда. Ірина кивала головою, розглядала стіни. В кімнату заходили, виходили якісь люди, передавали через стіл касети, книги. Ірина хотіла вийти, але забула, як звуть сусіда.