Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

Стіл відсунули, почали танцювати. Ірина підійшла до Нелі, голосно сказала у саме вухо.

— Мені набридло!

Неля кивнула головою.

Ірина обвела поглядом уже незнайомі обличчя, почала пробиратися крізь натовп, що коливався, дихав одеколоном, спиртним, цигарками.

В нутрощах збунтувалося пиво.

Ірина вийшла у порожній коридор. Біля сходів її наздогнав сусід по столу.

— Ти уже уходіш?

— Да, устала. — Ірина прощально махнула рукою.

— Так всьо палучілось, — він був нижчий від Ірини і, мабуть, молодший. — Еті папріхаділі. Ми хатєлі проста пасідєть, пагаваріть, а ім падавай діскацеку. — Здавалось, він жалкував, але Ірина вже не звертала уваги.

— Пашлі, я што-та тєбє пакажу, — він вперто, хоч і несильно потягнув коридором.

— Я не хочу, — Ірина слабко намагалася витрусити свою руку з його квадратної долоні.

Він штовхнув двері кімнати, у якій було темно, десь ліворуч за стіною глухо гупала музика.

— Здєсь нєту свєта. Садісь! Гдє-то била свєчка. — Він почав щось перекидати в тумбі, заглянув за штору. — О, здєсь лампа прямо в самоє окно, — відхилив штору. Вуличний ліхтар зазирнув у вікно.

— Устала?

Ірина мовчки кивнула.

— Можешь лєчь.

— Нєт!

Помовчали.

— Я пойду, — Ірина встала.

— Куда ти спєшішь? — Він підійшов, обхопив руками, повалив на ліжко.

Ірина вперлась ліктями в груди. Вона не чекала такого. Почуття гидливості, бруду напружилось всередині.

— Убері рукі!!.

— А то што будєт? — Він хапнув ротом по шиї. — Чєго ти баішся? — Він заломив одну руку Ірині за спину і ніяк не міг зловити другу.

— Пусті! Мнє больна!

— Ну, тогда давай нє будєм ссоріца. Давай?

— Давай.

«Це вже занадто!» З обуренням штовхнула його в груди, зірвалась з ліжка, кинулась до дверей. В сутінках помітила порожню пляшку на столі, затисла в руці.

— Открой дверь! — Випалила низьким, чужим голосом.

— Дура! — Він встав, заправив сорочку в штани. — Сама откривай.

Ірина ніяк не могла намацати замка. На стіні чорнів вимикач. Ірина натиснула — загорілося світло.

— Нєту свєта? — Їдко запитала.

Хлопець розвалився на стільці.

— Я думаю, што ми єщо встрєтімся.

Ірина дрижачою рукою відкрила двері, відкинула пляшку на ліжко.

— Сомнєваюсь, — хлопнула дверима і важко пішла коридором. Спустилась на свій поверх. У грудях борсалась образа. Ірина ковтнула сльози, півтемним коридором пішла до умивальника. Умилась, упершись руками в раковину, відчувала, як стікають краплі по обличчю. В животі щось смикнулось, Ірина заплющила очі, виблювала плов, потім пиво. «Добре, що тут темно», — вона довго стояла, прикладала до щік холодні, мокрі долоні, полоскала рот. Ноги підкошувались, коли йшла в кімнату.

— Де ти була? — Неля вкладалась спати.

— Умивалась. — Ірину морозило.

Дівчата мовчали.

Ірина розстелила ліжко, вимкнула світло. Шумно втягнула повітря. Подумки себе заспокоювала, але голова гула, серце хотіло вискочити й поскакати якимись сходами. Коли прикладала холодну долоню до грудей, виступали сльози. Вона чула сонне сопіння Нелі, похропування Олі. Крутилась у ліжку і ніяк не могла зігрітися. «Треба було залишитися, то нагрів би», — подумки познущалася над собою. Тупо нив шлунок, думки плуталися, вихоплювали гуркіт музики, стрекіт швейних машин. Холодно, боже, як холодно.

«Деті. Сєгодня ми будєм учіт стіх Некрасова „Мужічок с ноготок“. Хором: „Однажди в студьоную зімнюю пору…“ Б-р-р. Холодно. „Хором…“ Б-р-р. Холодно. „Нет, деті. „Однажди в студьоную зімнюю пору…““».

За вікном сірів день.

— Іро, тобі погано? — Неля сиділа на краю ліжка. Ірина відкрила очі.

— Холодно. — Зсунула брови, намагаючись розібратися у кошмарному сні.

Неля помацала її чоло.

— У тебе, мабуть, жар. Вдягни мій светр, а я піду запитаю, де можна знайти лікаря.

Неля кинула Ірині светр, почала збиратися. Оля ввімкнула малий кип'ятильник.

— Не вистачало ще захворіти.

Ірину морозило. Вона натягла светр на нічну. Оля вкрила поверх ще й своєю ковдрою. Ірина напівдрімала, відчувала, як просочується парфумами зі светру Нелі. Намагаючись не грюкати, Неля одягалась.

— Тебе щось болить?

— Ні. Морозить.

Неля тихо вийшла. Іра почула голоси в коридорі, Нелин звичний сміх, зіщулилась, її кинуло в жар. Рвучко відкинула ковдру, зірвала светр.

— В ньому ще холодніше, — накрилась холодною ковдрою.

Вона розпласталась на ліжку, посміхнулась, ковтнула густу слину, прикрила повіки.

А тепер — спати. Спати.