Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

— Та треба, треба.

В хату налізли сутінки, Приходько кричав у телефонну трубку, наче на другий край землі.

Таке ж небо було там, серед поля, де стояла хата. Тільки там зорі падали на стріху, викрешували зелених світлячків і летіли через яр прямо в Буг. А тут вони лежать на дні мілкого ставу бляшаним відблиском ліхтарів. Поле там дихало під босими ногами, муркотіло нічними тракторами і навіть коли замовкало, все одно у вусі щось затишно бриніло. Там можна було сидіти на призьбі, збивати прутиком спориш і дивитися, як ластівки ковзаються по дротиках своїх пісень. Тоді ще можна було чекати…

Гусак злякано скрикнув, і Галина, наче розбуджена громом, залементувала:

— Гусі, гусі, гу-сю-сю-сю-сю-у-у!

Гуси не хотіли виходити зі ставу. Крутились виром, гегали, коли голос Галини от-от мав зірватися. Вона відійшла од переляканої блискавками верби. Табун цьвохнув крильми, крутнувся довгим ланцюгом, пізнаючи самотню постать хазяйки.

Наче збовтаний намул, до неба здіймалися сутінки. Галина зловилася на думці, що почала частіше згадувати мамину хату і своє дитинство.

Гуси закричали, але вже якось сумно.

— Ой, гиля, гуси, на Буг… — Чомусь не могла далі згадати. Втомлено подивилася на тьмяне плесо ставу з лілією табуна і повернула додому. Від вологого холоду почало нити застуджене коліно, а, може, то відгикувалося вчорашнє сапання. Сунувши руки в кишені колись квітчастого халата, дибала дорогою. З пальців тупо сіпався біль. А завтра знову носити порожні ящики, і рукавиць знову не буде. А шоферюги бігатимуть з чайної в контору, щоб матюкатись й гупати кулаками по столі.

На кагатному полі прожектори впали у небесне молоко. Десь гаркнув трактор, другий, і почалося: щоденна гризня людини, заліза й землі. Галина зіщулилася під тими звуками, наче бадилина, яку не зім'яв трактор, притулилася до байдужого стовпа і вціліла одна-однісінька серед поля.

— Чого не лягаєте спати, мамо?

— Трактори перемовляться, чуєш?

— А вони хати нашої не зачеплять?

— Ні, дитино, спи.

— Матіола пахне. Відчиніть двері в сіни.

— Горбачі заїдять.

— Ні, розкажуть, де літали…

Галина йшла біля довгого будинку, який зараз скидався на велику буду з п'ятьма дверима у боковій стіні. На даху вітер, як свиня рилом, підкидав шмат бляхи, саме над її квартирою.

На лавці, біля прочинених дверей, покувікували сусіди. На привітання Анюта кивнула знизу вверх, наче щось підкинула розпливчастим підборіддям, ногою відгребла соняшникове лушпиння.

Тільки зараз, коли вже добре смеркло, Галина помітила, що другий сусід, Яків, буде ставити веранду і, мабуть, велику. А стіну хоче вивести, бо ж двері поруч.

Кілки стирчали на місці квітника, з якого Галина хотіла пересадити хвору жоржину, щоб виходити. Перемішані з землею, в темряві, наче з кров'ю, квіти лежали живою купою під стіною. Порубана матіола ще пахла. Галина зупинилась: чи йти сваритися з Яковом, чи мовчки згорбитися. Нема хазяїна, щоб витесав і забив кола. Господар вийшов з хати і пішов за вітром, залишилась сама без кола, а значить, і без двора. Залишився квітник, якого потроху обрізають то зліва, то справа. То гаражем, то асфальтом, а тепер верандою. З хати вийшов Яків, кивком привітався, взявся в боки.

— Бела, йди сюди!

Виколихнулась Бела в тісному халаті.

— Треба йти на роботу, а там Анюта розклала свій телевізор, — Яків бридко вивернув губи аж до золотих зубів.

— Ти боїшся? — Бела глянула на Галину, реготнула. — Ну пішли, я тебе трохи проведу.

Галина відвернулася, підійшла до свого квітника. Їй не хотілося дивитися їм у спину, але самі лізли перед очі два вихляючі зади, і один був такий швидкий і крутий, що хотілося покласти цеглину і дивитися, як вона буде скакати зліва направо, зліва направо. Відігнала надокучливого комара, зігнулася над огірками, їх уже треба було підв'язати. Під склянкою прийнялася троянда, пальці намацали на вередливому прутику брунечку молодого листочка. Соняшник хазяйновито похитував головою. Край стежки матіола все хотіла обійняти запахом і гілоньками. Горіх насуплено мовчав.

Галині раптом захотілося отут скраю поставити столик і лавку, щоб горіхи цокали до столу, а матіола клала руки на лаву. Швидко відміряла дві ступні, накреслила паличкою квадрат. Ввімкнула у веранді світло, ще й двері відчинила. Мутлі затріпотіли, понесли те світло крильцями на квітник. В підвал ходила двічі. Навпомацки знайшла лопату, потім принесла кілки й сокиру. Як злодій, тихо копала ямки для стовпців, озираючись забивала їх. Після кожного удару зупиняла подих: чи хто не йде посміятися з дурної баби, якій опівночі забаглося сісти на свіжо вкопану лаву, покласти грубі руки на рапатий стіл. Ні, сплять. Збила сокирою пальця, не застогнала, тільки швидко скапнув піт з носа, а може, сльоза. Затисла пальця в долоні.