Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

Не хотілося чути його голосу. Він розповідав про свою жінку, про дочку. Всередині розливалося тепло втоми, а скроні стукали: не спи, не спи. Коля замовк.

— Отаке життя. — Запалив цигарку. — Хороша ти дєвка, — ляпнув по коліні, — я зараз почитаю тобі вірші. Сам писав, в армії. — Ольга глянула на його довгу постать — здалося, що руки непропорційно довгі. — За півроку списав увесь блокнот. Це як лежав у госпіталі. Дивись! — Він кинув блокнот на стіл, розщібнув сорочку, зриваючи верхні ґудзики. Груди, живіт були вкриті синюватими звивистими рубцями. — Лопнула цистерна і мене ледве врятували. — Ользі стало моторошно, ніяк не могла зрозуміти, навіщо він усе це каже, слова не поміщалися у втомленій голові. Вона відвела погляд від його почервонілих очей. «Може, його треба пожаліти?»

— Я ж боявся, що Машка не захоче мене такого. Ми з нею гуляли до армії. — Помовчав. — Вже п'ять років пройшло. — Затягнувся цигаркою. Він читав про чудові Машчині очі, про те, що, може, вона його забула, про те, що не може жити без неї. Ольга зітхнула. — Що, нецікаво?

— Цікаво, але мені вранці на роботу. — Ольга підвелась. — Спасибі за чай.

Микола кивнув головою.

У своїй кімнаті Ольга полегшено зітхнула, кудись відходив сон. Завела будильник, було далеко за північ. у коридорі прочовгали кроки, двері відкрились.

— Оля, я тебе образив? — Він говорив дуже тихо, здавлено, а очі горіли якимсь незвичним вогнем.

— Ні, йди спати. — Ольга злякалась від несподіванки.

— Ти випити не хочеш?

— Ні.

— Тоді вибач мені недопаленому, перекрученому! — Раптом він кинувся цілувати Ользі руки.

— Ти що!? — Обурено відштовхнула вона.

— Що? Бридко!? Я сам собі бридкий, — зовсім тихо упав голос, підвів погляд. — Не бійся, я тебе не зачеплю, просто поцілую руки. Ти класна. — Він обхопив за талію, Ольга зрозуміла, що криком його не зупиниш, а всередині запекло. Дрижачими руками вона відривала його від себе.

— Коля, йди спати. Все! — І ніяк не могла зібратись з думками.

— Що все? Що все!? — Він рвонув зубами ґудзик на халаті. — Не прикидайся!

Вона відпихала його руками, але ніяк не могла побороти нахабну силу.

— Іди звідси! — Крізь сльози майже крикнула вона.

Він рвонув халат, сильно штовхнув її на диван. Ольга вдарилась головою об бильце, обхопила свої плечі, аж затріщали пальці.

— Поплач!.. Поплач!..

Наче дерев'яне, здригнулося тіло, коли він рвав халат, здираючи заламаними нігтями шкіру.

Ольга заридала. Він поклав пітну долоню на її гаряче стегно.

— Нема чого плакати, — потягнув закладеним носом. — Все буде нормально. Я ж трошки. Пойми.

Вона чула, як брязкав пояс, і від цього ще більше заридала, задрижала чужим тілом.

Десь під ранок, схлипуючи, Ольга довго стояла під душем. Барабанила вода, не давала зрушити з місця, збиралася дрижачими краплями на руках. Подивилася у дзеркало, намагаючись щось пізнати, але припухлі очі, покусані губи видушували сльози.

І знову цілий день — півкілограма ковбаси, півкілограма ковбаси, аж поки ноги і плечі не зростаються у суглобах, а голова ні про що не думає, тільки шукає цифри на чеках.

Ввечері Петрови гуляли. Ольга, зіщулившись, пройшла, замкнула за собою двері і не відчиняла на стук. У коридорі сміялися, крутили пісні Антонова, шаркали ногами, в кімнату лізли різні запахи. Ольга заткнула вуха ватою, голова стала великою й легкою. Довго лежала, заплющивши очі, до гулу в скронях, єством відчувала гармидер у цьому величезному будинку. На душі стало тоскно. «Нічого. Завтра приїде Вася. Нічого. А, може, не приїде», — вихопилась думка. Ольга здригнулась й заснула.

Здавалося вулиця не має кінця. Йти було важко не тільки тому, що вона крутим віражем десь вгорі впиралася у стіну яру. Було відчуття, що йдеш проти течії. Намитий пісок, збитий до стану гірської породи, скочується під ногами і наче стоїш на місці. Стільки років пхався цією вулицею, а сьогодні тільки відчув себе в річці проти течії. Приходько дивився собі під ноги, раз на два кроки вихекував з дна легенів автобусний чад. Киваючи в такт ході, виплутувався із столичного гармидеру, складав по частинах розмову з дочкою, намагався вгадати як вона живе. «Може й справді за вавчери можна купити квартиру. Каже, що можна». Став перевести подих. Біля Василевої хати осипається шовковиця, он і він.

— Доброго дня!

— Доброго, — Василь виходить з подвір'я. — Що там у Києві?

— Нічого. Ти пам’ятаєш, що винен мені свинячі ноги?