Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

— Точно? А який він?

— Якийсь Давид.

— Давид!?

— А що?.

— Невисокий, вусики, руда курточка і капелюх? — А ти звідки знаєш?

— Ха-ха! Читав «Графа Нуліна»?

— Читав.

— Обіцяв привезти концертну гітару? Бив себе в груди Тарковським! Ха-ха! Я був на днях з ним за столом. Умора! Слухай!..

Муся тихо, щоб не цокнути, поклала трубку на стіл, закусила губу. Головне не заплакати.

За вікном пішов сніг, дерева хитали гілками, розганяли сніжинки. Можливо, щоб пейзаж не здавався таким мертво статичним.

Закляклий голуб тиснувся до шиби. Муся дивилася вгору, але ніяк не могла пробитися крізь байдужу сірість неба.

Вона не бачила, як Микола Олександрович, упхавши кулаки в кишені (а Любка за це сварить) прихилився плечем до кульмана і дивився на неї спідлоба, по-дитячому, настирно, червоними, може, від недосипання, очима.

Мобільник мовчав, бо вимкнений. Палець перевірив тумблер і спокійно обняв телефон. Маленька, майже жіноча долоня. Тонкі риси обличчя, які ніколи не стануть поважними. Навіть тоді, коли худа шия набрякає жилами і з горла вилітають короткі слова, бо довгим замало місця. Навіть тоді він ловить на собі погляди нерозуміння і ще чогось. Неприємно. Але мусиш терпіти. «Вони дочекаються від мене. Всі. Всі! Всі!!» Справді, терпіння він мав багато. Коли в якийсь момент терпіння ставало замало, пальці бігали блискучою поверхнею столу, комір сорочки починав муляти вуха. Але спокій повертався й переповнював, аж опускались повіки, коли дзвонив телефон. Приємно було чекати десятого, одинадцятого, дванадцятого дзвінка. На шістнадцятому телефон захлинався, можливо, від погляду, і накочувалось відчуття невагомості, повіки закривались — він бачив себе високим, атлетичним, посміхнувся. Кому? Просто так, бо так роблять ті, хто кидає двері джипів, не оглядаючись, хто має спокійно-впевнений вираз обличчя і не рахує гроші при зайвих свідках.

Двері. Двері гупають тільки тоді, коли їх закривають. Вони відкриваються так же безшумно, як жалюзі на вікні.

— Ой… ввімкнути вам світло? — Людмила нерішуче зупинилася.

— Я власне сам збирався це зробити, — він встає з крісла.

Дзвонить телефон.

— Зняти?

— Не треба, я сам. У вас щось?

Телефон дзвонить.

— Завтра засідання…

— Так, я знаю. Зробіть по тих двох регіональних перевірках доповідну записку. Вибери тільки цифрову інформацію.

— Але…

— Я перегляну сьогодні ж. — Плечі його розправляються, — замовкає телефон. «Цікаво, якого вона росту?» — Решту я зроблю сам, а ти надрукуєш. «Хай знає у кого працює», — можна повернутися на каблуках, підійти до телефону, — яка жалість, що хтось не додзвонився. «Роботи ніколи не буває мало.»

Двері тихо зачиняються.

І раптом запах свіжо вичиненої шкіри, холодного одеколону, брязкіт ключів — від чого руки хапають папери на столі, без сенсу починають їх перекладати, а очі не можуть зачепитися за букви.

— Сідайте, — тихим голосом або щоб ніхто не почув. — Віктор Андрійович цікавиться, коли буде ліцензія, — рівним низьким голосом. — Строк закінчився.

Над верхньою губою навіть не поворухнулась родинка. За вухами бігають мурашки, пальці шукають спокою на гарячому столі.

— Питання ще на розгляді, і я думаю, буквально, — рука злітає над столом, — за кілька днів буде вирішено.

— «Хоч би хто подзвонив!»

— Коли? — Крізь напівопущені повіки.

— Ми зараз можемо подзвонити, — липка долоня хапає телефон. — Алло… алло, Людмила? Як у нас документи на «мультичіз»?… Ага… ага… (дурепо, що б ти не говорила, я тебе ненавиджу). На підписі? Добре. Як тільки буде підписано. Подзвони! От бачите, — пальці плутаються, чіпляються один за одного. — Вже майже готово. Скажіть Віктору Андрійовичу, що я сам йому подзвоню…

Дзвонить телефон. — Вибачте…

— Здрастуй, сука! Телефон не знімаєш.

— Здрастуйте.

— Ого! Забув!? Де документи? Падло?!

— Вибачте, в мене зараз люди. Я передзвоню вам за десять хвилин, — кладе трубку, переплітає пальці. — Так от, скажіть Віктору Андрійовичу, що вже все зроблено і, я думаю, сьогодні буде підписано. А завтра будете мати ліцензію і спокійно працювати. — Він намагається посміхнутися — обличчя на мить стає трикутним.

— Завтра ти сам принесеш ліцензію або повернеш усе, — ключі сковзають, блищать, пестять широку долоню.

— Ні, ні, все буде добре, — тонкі долоні з розчепіреними пальцями хочуть поставити у повітрі стіну, але мізинці зраджують. — Можете спокійно брати сировину.