Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

Отак, може, і не треба було їхати своєю машиною. Тепер купа грошей піде на ремонт. Але й так щасливо вдарились, добре, що та сівалка вмерзла на обочині бо були б злетіли з гори. А так зім'яв бік, вибив фару і щось потекло. Люда не пам'ятала чи злякалась. Розпереживалась мама, як вона пішки прийшла додому.

Коля зараз потягнув машину у Томашпіль, бо тут у селі, в неділю нічого б не зробив.

Автобус вискочив з вулички, брикнув задом на тротуарі край майдану і, урвавши півколо, став так, що Люда з мамою опинилися не біля вхідних дверей, а з водієвого боку. Молодий хлопчина вивалився з автобуса, пустив двері, не оглядаючись пішов. Коли Люда з мамою обійшли автобус, пхатися не було сенсу.

— Придурок, бач, як став, — мати нервувала. Люда бачила, як вона впирається кулаками в кишенях.

— Чого ти сердишся?

— Ну, ні! Баби з торбами на Одесу будуть сидіти, а ти будеш стояти!

— Скільки тут їхати, — байдуже відповіла Люда.

— Скільки-ніскільки, а тобі ще у Вапнярці сідати на поїзда. Біжи подивися, може, там десь є місце, — мати штовхнула Люду ліктем до автобуса.

Все було зайнято: де сиділи, де стояли торби. В автобусі починався вечір. На Люду подивилися з цікавістю. Вона вийшла на двір.

— Як поїде, то попрошу когось зняти торбу.

— Нашо ж, маєш витерти, бо баба поклала мішок, — не вгавала мати.

— Ма, ну чого ти. Нічого страшного.

Більш як півгодини перемовлялися всередині й надворі дядьки. Врешті з воріт вийшла невисока худорлява постать.

— Іван, їдеш чи ні? — почулося з автобуса.

— А тобі що?

— Йди вже сідай. Ще не накурився?

— Диви яка! — Дядько, видно, був незадоволений тим, що йому заважають.

Мати поцілувала Люду в щоку холодними губами. — Добре, що стало сухо. Так скоро вітер висушив. Я тут уже за Кольою подивлюся.

— Пока, — Люда одною рукою обняла матір за плечі, ткнулася в хустину.

Водій увімкнув світло, збирав гроші за квитки, колупався сірником в зубах. Запотілі шиби відгородили від світу, і Люда не бачила матері, не знала, де та. Коли згасло світло, вона попросила бабу зняти клумак, та тільки потягнула його на себе, і Люда майже сіла.

Побачила темно-розпливчасту постать на тлі сірого асфальту. Автобус вирізав фарами візерунок штахет, потім дерев, вибоїн дороги, — задеренчав догори звивистою дорогою. Люда сперлася правою лопаткою на спинку сидіння, закрила очі. Не рахувала повороти, спуски й підйоми, бо знала їх.

У Гнаткові кілька чоловік вийшло. Хтось постукав Люду по плечі — було вільне місце. Ззаду підійшов хлопець, став над головою.

— Не пізнаєш мене? — Нахилившись, голосно спитав.

Люда подивилася на нього знизу вгору — не пізнала.

— Я — Вадим, з гори.

Вона не могла настільки напружити пам'ять, трохи нудило, старенький «пазик» страшенно гарчав, деренчав, пускав до салону чад, а молодий водій гнав його і гнав, майже не стишуючи на поворотах.

— У Києві живеш, — не відставав хлопець.

— Так.

— А я тут. Де робиш?

— В бібліотеці.

Кивнув головою — добре.

— Моя теж в бібліотеці, тільки тут в Стіні.

Він тримався вгорі за поручень обома руками і кожного разу, коли говорив, нахиляв голову скільки міг, не пускаючи рук, говорив голосно, майже кричав.

У Томашполі на станції у різкому світлі Люда начебто пізнала його, але не хотіла дошукуватися в пам'яті. Розстебнута куртка, з штанів вилізала несвіжа сорочка. Покриті інеєм мішки лізли в автобуса. Вадим подався вперед, і з-під сорочки вилізла брудна білизна. Люда дивилася йому в лице, слухала, хоч і не чула, а відчувала прямо перед собою його чорну білизну. В автобус набилося повно людей.

— Діти є? — Спитав Вадим.

Люда похитала головою.

— Чого так? — Блиснув зубами. — Мій через рік до школи піде.

Люда мовчала.

— Бачу, що ти закачалася?

Люда кивнула.

— Як поїде, то дивись на дорогу.

Люда знову кивнула і прикрила очі. Надворі стало зовсім темно.

— Ні, ні, не закривай очей, дивись на дорогу, — він став такий поважний. Все тримався вгорі за поручень, хитався, коли автобус летів по вибоїнах.

В темряві серед важких і різних запахів Люда напружено чогось принюхувалась. Вадим ще щось питав, але вона недочула й задрімала.

Другого дня ввечері Люда сиділа з ногами на дивані, пила чай і дивилася по сьомому каналі американський фільм. Коля мився, бо приїхав дуже змучений. Люда подивилася на свої руки, подумала, що на старості вони стануть такими ж випрацьованими і грубими, як в мами, подивилася в чашку на чай — ще гарячий.