Світлана Касьянова - Моя мурашина правда

— У нас з цим проблем немає.

— Ми ж з Віктором Андрійовичем домовились.

Розрізане жалюзі сонце стікає на стіл, бризкає на обличчя сліпими осінніми променями. Холодний наліт на величезному столі, наче піт. Високо під стелею в люстрі гріється павук, колотить лапами в роті слину, дрижить від важких кроків. Павук на мить завмирає — повітря здригається — не виймаючи лапи з рота, підсувається ближче до лампи.

Двері гупають. Людмила кладе на стіл папери.

— Це доповідна. Тут консерванти, аналізи… Я не брала всі фірми… — Людмила заглядає йому в очі, але він дивиться крізь неї, — між бровами дрижить зморшка.

— Де «Молочний нектар»?

— Ви ж знаєте, що ліцензійний до кінця року нічого не видає..

— Я повинен знати?!

— Нові ліцензії тільки державним… — Глянувши йому в обличчя, затнулась.

— Я тебе вб'ю, гадино! Зараз!! Чим ти займаєшся на роботі?!! — Пальці рвуть з її рук течку. Волосся спадає на обличчя. Він штовхає Людмилу на стіл, вона падає, б’ється потилицею об стіл. — Ти заплатиш за все!! — Слина вилітає з нього клубками, звисає на сонячних променях. З-під нижніх повік викочуються перелякані Людмилині очі. З жахом вона відштовхує його від себе, різко підводиться.

— Я?!

— Сволота!!

— Нахапав?! Боїшся?! — Чорне пасмо волосся впало на її зблідле обличчя. Нахилившись вперед, широко розставивши ноги, Людмила сперлася сідницями об стіл. — Замначальникавсеможеш?! — Пальці з хрускотом вчепилися в стіл. — Вони з тобою розберуться! Гидота, — дівчина хапає течку зі столу.

Хряскають двері. Він кладе долоні на стіл, налитий кров'ю погляд падає на підлогу.

Розімлілий в люстрі павук від поштовху вилітає з павутиння — швидше! Швидше розплутати павутину, — що тут діється?

Дзвонить телефон.

Він кидає погляд на телефон.

Павук зависає над телефонною трубкою.

Тихо… О, в шибці б'ється муха!

З-за хати сонця ще не видно, але воно вже на подвір'ї. Від яблуневого холоду виступила «гусяча шкіра». Хочеться нарвати смородини, і я лізу через холодні помідори, сизу картоплю до терпких кущів. Розбуджені лопухи злякано кидаються від мене, спросоння обливають росою. Спочатку я здригаюсь, як від кропиви. А потім… О, вже потекла росинка-сестричка по коліні, сандалики зовсім мокрі. Байдуже.

Я смикаю вологі сережки, роса сиплеться ягодами на коліна, злипаються пальці, а на зубах — оскомина.

З базару повертається сусідка тьотя Соня. Вона кидає вузький погляд на наш садок: «От холера, йдеш у неділю з базару, а воно вже не спить». Я відчуваю це спиною, бо сиджу зарошена біля куща смородини, а краєм ока слідкую за тіткою. Вона мене недолюблює, може, за те, що збираю гербарій, а її Люда — ні, може, тому, що голосно свищу, а може, й за те, що встаю у неділю рано. Але мені все одно.

Сьогодні неділя.

Сонце витріщилося на мене з комина, я заплющую очі, а воно тільки мружиться, я ж бачу крізь повіки, але вдаю, що не підглядаю; мати грюкає дверима, коти б'ються за рибину, і цукрозавод не так скрегоче, як в будній день.

А звідкілясь долинає запах смаженої картоплі, він ніби випаровується з землі, але вона пахне інакше — смородиною. Ні, це пахнуть мої руки, коли я опираюся на долоні, щоб понюхати землю. До мене біжить кіт, піднявши хвоста, п'яний від украденої риби. Але біля мене, окрім смородини, нічого немає, і він з криком летить до веранди. Там його віником зустрічає мати. Кіт знову тікає до мене, шалений, нюхає землю і скаче назад.

На цей раз йому трохи не перепало. Він гасає так, доки зовсім не зароситься і поки вкрадена рибина не потягне його на теплий перекошений пеньок під муром.

— Ось я тобі дам! — Свариться віником на нього мати.

Кіт насторожує вуха, мружиться до неї і легенько стріпує мокрими лапами на пеньку.

Після сніданку я йду на долину.

— Зіно, далеко не йди, — мати брязкає кватиркою.

А я хочу кудись бігти, летіти, або лягти серед долини і слухати, як сваряться півні і цяпають гусенята.

О, Павло біля дороги теше палицю, а Юрко стоїть зі своїм велосипедом. Мати казала, що купить мені теж, коли піду в шостий клас. Ще цілий рік чекати, зате я вже вмію їздити.

— Що ти тешеш?

— Нічого. Так собі.

— А куди ви йдете?

— А ти? — Підводить голову Павло.

— Нікуди, — дивлюсь, як він обмацує пальцем зарубини на палиці.

— Пішли в завод, — закидає ногу на велосипед Юрко.

Ми йдемо, а він повільно їде, і Павло теше палицю.

Юрко ходить у шостий клас, а Павло в мій, ми навіть три дні сиділи за однією партою. Він теше палицю маленьким виміняним у мене ножичком. І часто шпортається на дорозі, а ще сонце просвічує Павлові чуб. Мені смішно, Павло коситься на мене, на Юрка, що хизується велосипедом, і знову береться за палицю. А я відвертаюся, щоб він не бачив, що мені смішно. Вітер біля ставу завертає волосся в очі, я мотаю головою — не допомагає.