Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, — сказав тоді отець Георгій, — а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ… І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого — на Світлого посланника Божого.

— То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! — Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом… як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця… чи святого мученика… А, може, й справді — посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі…

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний… Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий — не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

— Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати — нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння… І моє також! — накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст. І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи — зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша — вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього — ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

— Ты, че, парень, збрендил? — приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. — Ты че там замышляеш — клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то…

— Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай — лякані… — обурився Юрій. — По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність — хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все… Тепер же зовсім інша ситуація — вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це… Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покараних… Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.