Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на… Небо… Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, — лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

— Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

— Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить… І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок… Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала — дитина справді розмовляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок… О! От і зараз…

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє…

Жалість до Оксани, до її дитяти — перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж — не ним покликані до Бога, а — Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».

Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували… електро…

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

— Електрофорез, — підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову відчув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вовчими стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…

Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосередженим і уважним був і сам пастор, відповідальний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь… Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них — до найпотаємнішого закамарка душі… Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому — і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє…

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова — вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось… муляло душу грішного попа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше — від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.