Брати Капранови - Розмір має значення

— Як ти мене назвав? — спитала Аксінья, коли ми вгомонившись лежали на нарах, наче молодята в медовий місяць.

— Оксаночкою, а то що?

— Так мене називає тільки батько. Звідки ти знаєш?

— Звідки знаю що?

— Що він мене так називає.

— А я не знаю, — знизав плечима я. — Просто ваше ім’я Аксінья — це наше Оксана.

— Батько хотів Оксаною записати, але мама не дозволила.

Чув я про її маму, отож краще промовчати, аби не будити звіра в цій домашній киці, що задрімала на моєму плечі.

— Батько сказав, що ти дуже допоміг йому, це так?

Я посміхнувся.

— Він перебільшує мої скромні заслуги.

— Тепер ти зможеш брати в їдальні додаткову порцію, — промурмотіла вона мені кудись у район ключиці.

Гідна оцінка мого внеску, нема що сказати.

— Це нагорода від батька чи від доньки? — уточнив я.

— Зараз тобі буде боляче. Оце вже точно від доньки.

— Невже я не заробив на більше?

Вона підвела з нар голову і здунула з обличчя неслухняне пасмо:

— Я не звикла плутати службові стосунки з особистими.

— А в нас із тобою службові?

— Авжеж. Не особисті ж.

Слушно. Службові стосунки теж іноді бувають приємними, хіба ні? Щоправда, нари — не надто зручне місце для цього, але що вдієш.

— Ну, коли так, дозволь і тобі трохи допомогти по службі. Ви не туди копаєте.

— В смислі?

— В смислі цієї молекули. Якщо ви й далі будете ворожити на кавовій гущі, закінчите якраз на турецьку Паску. Знаєш, коли у турків Паска?

— Ні.

— Дуже нескоро.

— А звідки ти знаєш про молекулу?

— КГБ ніколи не вміло по-справжньому зберігати свої секрети. Ви завжди краще крали чужі.

— Ну? — вона спустила ноги й сіла, обернувшись до мене.

Розстібнутий кітель ховав одну грудь, від чого дівчина ставала схожою на амазонку.

— Баранки гну, — відповів я місцевою ідіомою.

— Ти хочеш, щоб я знову зробила тобі боляче?

— Не вгадала, — покрутив я головою. — Я хочу обумовити гонорар.

— Гм, — вона явно замислилася.

— Я хочу на волю, — сказав я.

— На волю? — дівчина явно була здивована.

— Людина має жити на волі.

Вона посміхнулася мудрою усмішкою виховательки дитячого садку.

— Помиляєшся. Кожен з нас живе в тюрмі. У своїй тюрмі.

— Ну власне. Але я хочу жити у своїй тюрмі. А не у твоїй.

— Хіба тобі тут погано?… Ну гаразд, що ти можеш продати за таку високу платню?

— Одну історичну аналогію. Хто замовник оцієї вашої субстанції?

— Не твоє діло.

— Ну, як не моє — то й не моє, — я демонстративно відвернувся до брудної стіни.

— А яке це має відношення до історичної аналогії?

Я вперто мовчав. Так справи не робляться.

— Гаразд, — наважилася вона. — Врешті, це не таємниця. Замовник — фірма «Кремл Ентерпрайзес» для «Пані Граціоза Інтернешенел».

Добре, що очі мої дивилися у стінку, інакше Аксінья побачила б, як у них пробігло відверте розчарування. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Замість вести мене вперед, ланцюг розслідування замкнувся в кільце. Невже їх усіх грають в темну? Адон Родимчик та пан Володиєвський. Один аферист-теоретик, другий просто фунт. Зачароване коло. І ніхто нічого не знає.

— Чого ти мовчиш?

Я струснув головою, аби прийти до тями, але не обернувся.

— Ну, чого мовчиш?

— Згадай двадцяте сторіччя, — почав нарешті я. — Якби товариш Сталін вигадував ядерну бомбу сам, він би й досі дрочився. А так товариш Берія просто вкрав секрет у американців — і все. Розумієш натяк?

Я почув шарудіння, потім нари здригнулися. Скосивши очі через плече, побачив, що капітан Аксінья підвелася і нервово натягує спідницю. Люблю дивитися, як жінки роздягаються, але не дуже — як одягаються.

— Ви, українці, вважаєте себе дуже розумними! — гаряче випалила вона, застібаючи кітель.

Ет чорт, а без одягу вона була майже гарною.

— Але ви недооцінюєте потенціал КГБ. Якщо хочеш знати, завтра тут відбудеться конференція виробничої ланки. Сюди приїде керівництво «Пані Граціоза» і «Кремл Ентерпрайзес». Як ти вважаєш, навіщо я їх запросила?

Господи, чого це вона так розлютилася?

— Ваша зверхність базується на ваших лінощах, а зовсім не на розумі!

Цікаве зауваження, але сперечатися я не став, обставини не ті. Проте уточнив:

— А як там щодо обіцяної свободи?

— Твою долю вирішить суд! — командним голосом відрубала вона і щосили гримнула дверима камери.

Все-таки жінки — брехливі істоти, ви згодні зі мною?

Утім, треба зауважити, що я у своїх висновках був надто суворий до жінок. Наступного дня мене перевели до іншої камери, у який навіть стояла плюсова температура. Крім того, дозволили харчуватися в загальній їдальні, де харчувалися і хлопці з лабораторії. Трохи дивно було бачити їх без білих халатів, але я швидко звик.