Брати Капранови - Розмір має значення

— Ну що, Мамаю, заробив послаблення режиму? — плескали вони мене по плечу.

— Це перший крок на волю!

— А я не хочу на волю, — заявив я. — На волі їжу треба добувати, а тут так дають.

— Диви, хохол, а сображає! — загиготіли хлопці.

«Хохла» я пробачив, бо бійка зараз не входила в мої плани. І справді, що образливого у слові «хохол»? Це лише традиційна зачіска. А не ображатися ні на кого й ні на що нас навчили в Академії — уявіть собі секретного агента, який пише у звіті: «Я провалив своє завдання через те, що образився». Смішно.

— Слухай, а я по-вашому вірш знаю. Хочеш послухати?

Господи, невже і цей кохається в хайку? Я цього не витримаю.

— Ми пайшли на пароплав Бачить тєлєбачення. Ну як?

— Молодець. Скажеш мамі, що ти дуже здібний.

У лабораторії всі мили шию під велике декольте — адже по обіді очікувався візит якоїсь дуже поважної делегації, Лідочка навіть прошепотіла на вушко, що це люди з-за кордону. Здається, я здогадувався, що це за люди, і деяких з них навіть знав особисто. А поки ми ретельно мили пробірки та протирали столи, аби закордонні гості не подумали лихого про умови виробництва їхнього зілля, в моїй голові остаточно визрів хитромудрий план. Для його здійснення я зайняв лабораторний стіл біля вікна, спиною до всіх, при тому що обстановку в лабораторії можна було чудово контролювати по відбитку в лискучому боці стерилізатора. Це я сам його так надраїв, бо люблю чистоту — у нас, українців, це в крові.

Професор Гнучкошиєнков доручив мені особисто проконтролювати кожен закапелок, щоб ніде не залишилося пилюки. І я скористався нагодою, аби підготувати один немудрящий фокус із мікроскопом. Люблю спецефекти, чого вже там брехати.

— Ну як? — поцікавився шеф, коли я зайшов до кабінету.

— Блищить, як у кота очі.

— Ну, то й добре.

— Миколо Васильовичу, — я стишив голос до змовницького, — а може, все-таки заразом і у вас в кабінеті трохи… цеє? Люди сповнені ентузіазму.

Він відклав ручку:

— Я тебе не розумію, Мамаю. Ти що, баба? Це вони схиблені на прибиранні.

— Ні, ну все-таки делегація.

— Делегації приходять і йдуть собі. А я після такого прибирання місяць не зможу працювати. Ти зрозумій, у мене робота творча, тут кожна дрібниця важить. Тільки-но справа зсунулася, і ти хочеш усе зіпсувати? Ти музу мені злякаєш, розумієш?

Я подумав, що коли муза не злякалася того гармидеру, що панував навколо, то чистоти вона не злякається й поготів, але не став наполягати. А натомість поцікавився:

— Миколо Васильовичу, а ви не хочете прогулятися до лісу?

Він подивився на мене, наче на божевільного.

— До лісу? Ти що, не знаєш умов мого утримання? До речі, так само як і твого.

— Знаю, а все-таки. Мені здається, сьогодні вам не відмовлять.

У професорових очах нічого не прояснилося. Ні, все-таки науковці бувають напрочуд тупими, коли йдеться про звичайні життєві речі.

— Чого це не відмовлять?

— Господи! Делегація! Із-за кордону. Якщо хтось із них запропонує разом з вами проїхатися на плантацію, невже їм заперечать?

Він закліпав очима.

— Ні, ну якщо запропонує…

— Запропонує-запропонує. Це я беру на себе. Тільки одна умова.

— Яка?

— Ви візьмете мене із собою. Гаразд? Професоре! Це остання можливість. Скоро почнеться зима і ви самі не захочете нікуди виходити, навіть якщо покличуть. Кажуть, взимку тут холодно.

— Холодно, — погодився він.

І на мою умову теж погодився, хоч насправді нічого не зрозумів. Ну, то йому й не треба.

Появі делегації в нашому коридорі передував візит захеканого вологодського конвоїра, земляка професорової жінки.

— Слухать сюди, — сказав він. — Коли іноземці зайдуть, щоб ніхто з місця не скакав, а сиділи, як миші, тіпа працюєте. І якщо там шось — ви вільні люди, вам все подобається. Кому не ясно?

— Ясно! — хором відгукнулися вільні люди.

— Порву, як мавпа газету, — невідомо кому пообіцяв вологодський і ушився.

— Ну, з Богом, — перехрестився Микола Васильович і став на порозі, аби особисто зустріти іноземних гостей.

Я сів на своє заздалегідь обране робоче місце і низько нахилив голову. Іще не вистачало, аби хтось із них мене впізнав. Усьому свій час.

Стінка стерилізатора була вигнутою, тому люди виглядали в ньому трошки вагітними. От вони, мої давні друзі. Марек Володиєвський у знайомому пожмаканому костюмі та Ліон Родимчик, здається, знову з пітою в зубах. Цікаво, він її привіз із собою чи тут десь видурив?

— Ласкаво просимо! — наш шеф зігнув спину якоюсь незрозумілою літерою, всіляко демонструючи, що радий служити дорогим гостям.