Брати Капранови - Розмір має значення

Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.

— Сідай, — мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.

Я сів.

— Візьми там у шафі…

Ага, це добрий знак!

Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.

— Коріякі — мій улюблений поет, — зізнався старий, закусивши шматком сала.

— Мій теж, — збрехав я закусуючи.

— Не знаю, хто тобі сказав…

— Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.

— Хіба? — здивувався професор. — Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.

Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?

Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.

— Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?

— Та ви що! — захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.

— Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.

Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.

— Це цикл хайку на кожен день тижня. Явище само по собі унікальне в японській поезії. Який сьогодні день?

— Понеділок, — видихнув я.

— Чудово. От спочатку і почнемо. Слухай:

Це вірш на понеділок. А тепер слухай далі:

Ну як?

— Колосально! — вигукнув я.

Здається, цей вірш я вже десь чув, але зараз не було часу згадувати, де саме.

— Отож! Є ще порох у порохівницях!

Далі пішли, як годиться середа, четвер, п’ятниця та субота, перекладені не без вигадки, треба віддати належне. Так ми доволі швидко дісталися неділі.

— Як на мене, це трохи грубувато, — зауважив я.

— Пробачте, молодий чоловіче, так в оригіналі. У старі часи взагалі менше церемонилися. Згадайте хоча б наше: «Я давала на стодолі, давала на плоті, ще нікому не давала на колючім дроті». Це, по-вашому, не грубувато?

— Так то ж коломийки!

— Коломийки, хлопче, це українські хайку.

— Тоді вже швидше хайку — то японські коломийки.

— Можливо. Ви знаєте, досить-таки цікава теорія.

Після моєї розповіді старий остаточно поплив, налив по другій, і я вирішив ризикнути. Тим більше, що вся лабораторія там за дверима принишкла і ніяка Лідочка нам не завадить.

— То що у вас там з молекулою, Миколо Васильовичу?

Він умить посерйознішав:

— Та не колеться, зараза. Якийсь мудрагель зашифрував, а я розшифровуй. А як його розшифрувати, коли тільки на першому рівні сполуки може існувати десять у чотирнадцятому ступені комбінацій? Усі перебирати, життя не вистачить.

— А що ж ви робите?

— Сподіваюся на геніальне осяяння!

Щоб не тиснути на старого, я вирішив змінити тактику.

— Миколо Васильовичу, а може, покажете?

— Кого?

— Ну цю, молекулу. Може, я, так би мовити, свіжим оком…

Старий скептично примружився:

— До ока ще голова потрібна.

Образливо, але по суті правильно.

— Ні, ну я не претендую, я скоріше, як математик, зі своїх міркувань. А раптом пощастить. Це ж як у казино.

Скепсис, мабуть, остаточно заволодів душею мого начальника.

— До казино, друже, з такими шансами краще не потикатися. Там один до сорока восьми, а тут — десять у чотирнадцятій.

— Але ж новачкам щастить.

— Щось я такого не пам’ятаю у своїй практиці. Хоча ні, був у юності один випадок… Добре, глянь, коли хочеш, тільки я від тебе все одно нічого не чекаю.

Із цими словами професор присунув до себе свого старенького комп’ютера і викликав на екран тривимірну модель складної молекули.

— Ось вона, красуня. Милуйся.

Я зазирнув туди і мало не зомлів. Бо на мене дивилася та сама молекула, що її зовсім нещодавно показувала мені Галушка у своїй лабораторії. Та сама, над якою билася контора академіка Майбороди. Це як Бог свят, тому що в мене унікальна зорова пам’ять — як побачу когось чи щось, навіки запам’ятаю.

— Ого! — почухав я потилицю. — І де ви її таку взяли?

— Та робимо тут для одних добавку. Технологію дали, патент зареєстровано. Гроші платять. А нашим стратегам закортіло розібрати. Хочуть упіймати принцип, щоб потім за аналогією можна було інші робити, з іншими функціями. Я кажу — тут Академія наук не допоможе, це геніальне осяяння. А вони — людина зробила, людина і розбере. А якщо це не людина робила? Профани!