Брати Капранови - Розмір має значення

Зробивши такі нескладні обчислення, я підійшов до Африканича, що, як і заведено серед тутешнього начальства, курив цигарку, поки підлеглі працювали.

— Слухай, Африканич…

— Іди, працюй, — махнув він рукою у відповідь.

— Зачекай. Вони ще збирають. А скажи, Африканич, там багато шишок залишається нагорі?

— Дохуя, — він пустив дим через ніс.

— А хочеш, щоб усі за раз позбивати? — тутешня демократія вимагає до всіх у бригаді звертатися на «ти», навіть до старших за віком та званням. Звернення на «ви» будує між співрозмовниками соціальну стіну, це вам розтлумачить будь-який ментальний довідник.

Африканич зміряв мене поглядом:

— Що ти мені морочиш?

— Якщо ввести дерево в резонанс, шишки не втримаються.

Збоку до нас підійшов Альоша і став уважно прислухатися.

— Який резонанс? — недовірливо скривився Африканич.

— Звичайний. Якщо дерево бити з частотою, що зворотно пропорційна довжині власної хвилі, виникне резонанс.

— Бити, кажеш? — зіщулився бригадир.

— Бити, — підтвердив я.

— Так ти ж не б’єш, а стоїш тут і баляндраси точиш! — раптом вибухнув він. — Іди і бий!

Я зрозумів, що не зміг довести свою думку до керівництва, коли раптом до розмови втрутився Альоша.

— Африканич, а він діло говоре.

Мабуть, авторитет цього хлопця був досить високим, тому що бригадир лише мовчки затягнувся і кивнув у мій бік. Альоша сприйняв це як сигнал до дії.

— А з якою частотою треба бити? — спитав він.

— Півтори секунди, — відповів я. — Два рази на три.

— А як ти узнав?

Тут я, наскільки міг просто, пояснив основи тригонометрії та теорії хвиль. Альоша світився цікавістю.

— Треба спробувати, — підсумував він.

Африканич тільки плечима знизав, мовляв, робіть, як знаєте, тільки я за вас відповідати не буду. Ми підійшли до кедра. Хлопці уже позбирали шишки і використовували вимушену паузу з максимальною користю — здебільшого курили.

— Треба ще двох, — сказав я, кладучи свого дрючка на землю.

— А ти? — спитав Альоша.

— Я буду командувати.

— Хитрий! — в косуватих Альошиних очах промайнула іронія.

— Гаразд, тоді командуй ти.

— Ну, добре-добре, — користуючись своїм неформальним авторитетом, мій напарник зупинив роботу бригади і привів до мене двох хлопців з ломаками.

— Слухайте сюди, — пояснив я основну ідею. — Будете бити цю деревину по черзі за моєю командою. На «раз» один, на «два» другий. Зрозуміло?

— А чого ж не зрозумілого? Зрозуміло.

— Тоді вперед!

Я завбачливо відійшов подалі і подивився на свого багатофункціонального годинника.

— Давай! Раз-два-раз-два!

Сказати чесно, я і сам не очікував на такий швидкий ефект. Буквально після десятого удару дерево увійшло в резонанс і на бідолашних хлопців посипався справжній град шишок, просто лавина. Вони розгубились і на мить припинили стукати, проте я їх швидко привів до ладу своїм командним голосом.

— Чому стоїмо? Раз-два-раз-два!

Мої команди потонули в гомоні загального схвалення. Оце вже дійсно було випробування і, здається, я його витримав із блиском. Люди кинулися збирати із землі шишки. Такого урожаю тут іще не бачили.

До мене підійшов Африканич. У руках тримав пачку цигарок.

— Закуриш? — спитав він.

Взагалі-то я не палю, але це була не просто цигарка, а символ визнання. Якщо хочете, нагорода. Я мовчки взяв одну, як і велить місцевий етикет. Поки розкурював і боровся з кашлем, що підступно схопив мене за горло, Африканич нахилився вперед та прошепотів у самісіньке вухо:

— З Альошею обережно. Він стукач.

Я не зрозумів, про що йдеться. Стукачем, судячи зі всього, тут був я, і ще двоє хлопців, які зараз відпочивали від граду з шишок. Можливо, бригадир мав на увазі, що Альоша був стукачем до мене і тепер мститиметься за втрачену посаду? Так я не тримаюся за своє місце. А крім того, стукати тут ставили здебільшого молодих, і навряд чи така посада мала викликати ревнощі. Складно все це, дуже складно. Але уточнювати я не наважився, аби не привертати зайвої уваги. Запам’ятаємо, а там буде видно.

Урожай з цього кедра перевершив усі сподівання. За якихось півгодини бункер наповнився більш як на половину, а наступні два дерева, резонансну частоту яких я підрахував уже ретельніше, заповнили бункер вщерть. Хлопці відверто раділи кожному новому кошику і, здавалося, дуже переживали, аби набрати більше. Проте це тривало тільки допоки в бункер не лягла остання шишка.

— Шабаш! — вигукнув хтось.

— Який тобі шабаш! — гаркнув Африканич. — Іще півдня працювати.