Брати Капранови - Розмір має значення

— Немає, — сказав академік Майборода.

— А запрошені з-за кордону?

— Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.

— Хто він?

— Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.

— Гнучкошиєнков? — мене вдарило це прізвище, неначе по голові. — Микола Васильович?

Усі подивилися на мене.

— Ви його знаєте? — здивувався академік Майборода.

— Здається, так, — розгублено промовив я. — Він зараз у Сурґуті.

Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…

— Ну й занесло ж людину! — здивовано розвів руками науковець.

— А хто такий Гнучкошиєнков? — втрутився у наш діалог Перший заступник.

— Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор — за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? — поцікавився Майборода.

— Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.

— Колись він більше схилявся до української, — сварливо зауважив академік.

Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.

— Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?

— Можливо, — сказав Майборода. — Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?

— Ну, це вже похідна. Ви згодні?

— Згоден, — видихнув переможений академік. — Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.

— Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, — знову взяв слово Генеральний. — Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?

— Так, — кивнув я попри правила субординації.

Усі знову посміхнулися.

Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.

— Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.

Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.

— Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!

— Нараду завершено. Всі вільні, — оголосив нам Перший заступник.

Я закліпав очима.

— У вас є питання, агенте Мамай? — помітив мою розгубленість Генеральний.

— Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…

— Кроки?

— Так.

Генеральний писар зробив здивоване обличчя.

— А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?

— Взагалі-то знаю…

— То й робіть.

Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.

Бо й справді знав, що треба робити далі.

— Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?

— Ні, — щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.

Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.

— Давай, на хуй, з Богом, — підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.

— Що робити? — я розгублено озирався навсібіч.

— А ти справді не знаєш?

— Ні.

Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.