— Немає, — сказав академік Майборода.
— А запрошені з-за кордону?
— Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.
— Хто він?
— Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.
— Гнучкошиєнков? — мене вдарило це прізвище, неначе по голові. — Микола Васильович?
Усі подивилися на мене.
— Ви його знаєте? — здивувався академік Майборода.
— Здається, так, — розгублено промовив я. — Він зараз у Сурґуті.
Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…
— Ну й занесло ж людину! — здивовано розвів руками науковець.
— А хто такий Гнучкошиєнков? — втрутився у наш діалог Перший заступник.
— Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор — за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? — поцікавився Майборода.
— Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.
— Колись він більше схилявся до української, — сварливо зауважив академік.
Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.
— Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?
— Можливо, — сказав Майборода. — Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?
— Ну, це вже похідна. Ви згодні?
— Згоден, — видихнув переможений академік. — Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.
— Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, — знову взяв слово Генеральний. — Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?
— Так, — кивнув я попри правила субординації.
Усі знову посміхнулися.
Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.
— Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.
Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.
— Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!
— Нараду завершено. Всі вільні, — оголосив нам Перший заступник.
Я закліпав очима.
— У вас є питання, агенте Мамай? — помітив мою розгубленість Генеральний.
— Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…
— Кроки?
— Так.
Генеральний писар зробив здивоване обличчя.
— А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?
— Взагалі-то знаю…
— То й робіть.
Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.
Бо й справді знав, що треба робити далі.
— Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?
— Ні, — щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.
Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.
— Давай, на хуй, з Богом, — підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.
— Що робити? — я розгублено озирався навсібіч.
— А ти справді не знаєш?
— Ні.
Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.
Читать дальше