Брати Капранови - Розмір має значення

Слово взяв Африканич:

— Хлопці, — сказав він, — у нас сьогодні з’явився новий член бригади. І тому наш обов’язок — прописати його тут, щоб став повноправним нашим товаришем. Як гадаєте, пройшов він випробування?

— Пройшов! Годиться! — загукали зусібіч п’яні хлопці.

Африканич підняв руку:

— А я вважаю, що ніхуя. Хлопець, звичайно, хитрий, усі хохли хитрі, але іще одне випробування йому не завадить. Як гадаєте?

— Давай! Спробуєм хохла! — залунало у відповідь.

Про всяк випадок довелося озирнутися навкруги: чи не видно там нових капостей на кшталт ранішньої. Коли що — буду захищатися до останнього. Однак Альоша вже ставив переді мною велику склянку, грамів на двісті.

— Наливай! — скомандував бригадир, і з двох пляшок полилися ручаї, наповнюючи посуд по самісінькі вінця.

Коли поверхня у склянці заспокоїлася, Африканич із якнайсерйознішим виглядом спитав:

— Якою рукою працюєш?

— Правою, — зізнався я.

— Тоді бери.

Обережно, щоб не розлити бодай краплини, я підняв склянку і замислився, підраховуючи, скільки ще залишилося до смертельної дози.

— Пий, — підказав Африканич.

— До дна, — порадив з-за спини Альоша.

Я обережно притулив краєчок до губів і вилив у себе двісті грамів варварського напою, одним духом проковтнувши його. Ліва рука сама собою взялася шукати закуски, і хтось запопадливо вклав до неї щось важкеньке. Я сфокусував погляд — це була ще одна склянка.

— Вода? — запитав я, і від мого видиху могла початися лісова пожежа.

— Господь з тобою, яка вода? — лагідно мовив бригадир. — Ти ж у нас двома руками працювати збираєшся, чи то може, однією?

Я зрозумів, що доведеться випити, і не вагаючись влив у горлянку ще двісті грамів. І тільки тоді мені в рота вклали солоний огірок.

Попри інтенсивну премедикацію, подальші події я пам’ятаю доволі кепсько. Хтось заснув на столі, хтось поліз битися і його вивели геть закривавленим. Здається навіть, він намагався битися зі мною.

Прийшов до тями у своїй кімнаті. Як трапив до неї, залишалося загадкою, і я вирішив не мучити себе роздумами, а просто скинув чоботи та завалився спати не роздягаючись. Дасть Бог день — розберемося.

І Бог таки дав.

Прокинувся я від доволі грубого штурхання в плече. Над ліжком схилилося двоє у формі Комітету Галактичної Безпеки.

— Вас заарештовано. Підводьтеся, — сказав той, що трусив моє плече.

— За що? — тільки й зміг спитати я.

Він посміхнувся, здається, навіть трохи лагідно.

— Стаття п’ятдесят восьма. Шпигунство на користь іноземної держави.

Абсолютно нічого не розуміючи, я сів на ліжку і спробував намацати ногами взуття. Добре, що я вчора не роздягнувся, бо зараз ні за що не втрапив би в рукави сорочки.

А так — раз-два, і готово.

Проте не знаю, як там щодо рукавів, а в наручники мої руки трапили впевнено, немовби самі собою. Пластиковий зашморг в одну мить оповив зап’ястки.

— Уперед! — не зовсім ввічливо скомандував старший кагебіст.

Я похитнувся, але все ж таки виконав його команду.

«Здається, Мамаю, ти попався», — повідомив мій отруєний мозок, начебто і без нього це не було зрозуміло.

За що люблю буцегарні — там швидко тверезішаєш. Принаймні в камері, куди кинули мене, стояв такий холод, що мимоволі організм струсився та почав виринати з безодні. Клята водка, з чого ж вони її женуть?

Годинник показував п’яту ранку. Самий час приходити до тями. Я зміряв кроками камеру, що аж надто нагадувала мою кімнату в бараці шишкарів. Єдина відмінність — тут було холодніше і не набридали сусіди, бо нари зверху порожніли смугастими матрацами. А решта — просто копія. Отож виходить, що я навіть виграв при такому переселенні, бо тутешній клімат сприяє роботі мозку, а відсутність колег поруч дозволяє не розпорошувати увагу. І ось настав слушний час, аби ретельно проаналізувати все та знайти момент, на якому міг засипатися.

Давай, тепер уже двічі злочинець, потрошку оклигуй та починай думати своєю хворою головою.

У куточку зі стіни стирчав кран, і з нього я напився крижаної води та обмив обличчя. Це трохи допомогло.

Почнемо від самого початку. Легенда.

Легенда моя була майже бездоганною. Скоївши невеличкий злочин, — а в моєму випадку це було порушення правил дорожнього руху, — громадянин Мамай знехтував судовою повісткою і в такий спосіб перетворився на кримінального злочинця, який за українськими законами міг розраховувати на тримісячне ув’язнення. Усі документи були справжніми, і суддя виписав справжнісінький ордер на розшук. Рішення тікати до Сибіру для дрібного злочинця не було дивним — адже відповідно до міжнародної практики зміна країни на гіршу з точки зору клімату та життєвих умов прирівнювалася до добровільного покарання. А це у свою чергу означало, що міжнародний ордер на мій розшук тут, у тайзі, не діє і три своїх місяці я міг би спокійно працювати, не страхаючись, що одного чудового ранку мене візьмуть за дупу. Не страхаючись, власне, того самого, що зараз зі мною сталося — наручники, кагебісти, камера. Приємний фінал.