Брати Капранови - Розмір має значення

— Ви самі запропонували такий розрахунок, — мудро посміхнувся я.

— То я уже готовий передумати. Якщо ваша пропозиція краща, ми завжди домовимося. Ладно, я згоден, давайте будемо рахувати від продажів в Україні. Все одно це краще, ніж із цією міжпланетною заразою…

— Ви щось там говорили по бізнес Кагановича.

— І буду говорити. Але давайте спочатку домовимося про мою проблему. Гріх наживатися на помилках старої людини.

— Це шантаж? — уточнив я. Начхати на його проценти, важливий принцип!

— Навіщо ви так говорите? — одразу наполохався мій співрозмовник. — Це просто прохання старої людини, яка зробила найбільшу помилку у своєму житті. Коли ми домовлялися за відсотки, я ж не знав, що маємо справу з марсіаністами.

Логічно. Я зробив вигляд, що замислився, а старий не вгавав:

— Ви не встигли повідомити в Україну про нашу домовленість?

У його очах читався такий відчай і таке щире благання, що я просто не зміг бути жорстоким:

— Ні.

Він зітхнув з полегкістю.

— Тоді давайте зупинимося на вашій першій пропозиції — два відсотки від продажів в Україні, — і коли я задля вигляду скривився, він додав поспіхом: — Піввідсотка я віддаватиму особисто вам.

Ростете, агенте Мамай, вам уже пропонують хабарі!

— То як там із Кагановичем?

— Скажіть, що ми домовилися.

— Ви шантажист.

— Я стара людина, і мені нема на що жити.

— Домовилися.

— Аф мір ґезукт [12] Щоб нам так було (їдиш). . Ви самі не знаєте, яке полегшення мені зараз зробили. У мене надто слабке серце, щоб так хвилюватися. Ви знаєте, що таке стенокардія?

— Я хочу знати, хто такий Каганович.

— Ви ще молодий, звідки вам! У моєї мами була стенокардія. Так вона могла заспокоїти своє старе серце, тільки коли тримала мене за руку.

Господи, ще мами не вистачало!

— Ка-га-но-вич!

— Ну навіщо ви так хвилюєтесь? Вам теж серце треба берегти. Це все від нервів, а вони не жаліють ні молодих, ні старих. Ви знаєте, зараз уже діти хворіють нервами. Куди ми котимось, спитаю я вас? Якщо такі молоді люди, як ви…

— Через десять секунд ваша доля почне зменшуватися.

— А я що? Я сказав, що знайшов, і таки знайшов. Я чесно відробляю свої гроші.

— Сім секунд.

— Нічний клуб на майдані Намір.

— Це точна інформація?

— Ви мене ображаєте. Я же вам сказав, значить таки точно!

— Добре. І, до речі, ще одне. Де у вас тут крамниця спецтехніки? Хочу купити дещо.

— Яку спецтехніку?

— Ну, для підслуховування, підглядання…

Фіма подивився на мене з непідробною повагою:

— То ви, я бачу, стаєте серйозним бізнесменом!

Я по-півнячому надув груди.

— Крамниця… — задумливо промимрив мій господар, — …тобто ханут. Слухайте, навіщо ханут, коли є шук. Це по-вашому базар.

— У вас на базарі продається спецтехніка?

Фіма повеселішав.

— Тільки на базарі. Бо офіційно це заборонено. Але ви не переживайте, ради Бога. Ніхто не знатиме, що ви купуєте. У мене є один дуже надійний постачальник. І все буде гаразд. От побачите, що вам зробить старий Фіма.

Не відкладаючи справи, ми вирушили на місцевий базар. І я мав нагоду черговий раз заощадити тридцять відсотків, скориставшись Фіминою машиною. Але хіба хочеш — мусиш.

— Ви тільки скажіть мені, як то раніше робили бізнес без усих оцих штучок? — мого господаря пробило на філософію. — Вірили на слово? Ха-ха-ха. Тепер ти можеш знати все про свого партнера. Скажіть, так можна домовлятися?

— Але ж і він про тебе теж знає все.

Фіма заплескав у долоні:

— Так в тому ж і дєло. І це тільки друга серія. А третя — знаєте яка? Що він теж в курсі, що ви про нього все знаєте.

Я знизав плечима:

— Тоді в цьому немає сенсу.

— Як нема? — мій господар аж захлинувся повітрям. — Це ж так просто! Я знаю про вас, що ви слухаєте мій телефон. Так? Тоді що я роблю? Я підіймаю трубку і дзвоню своєму луччему другу, і говорю йому, що домовився з прокурором, що завтра рано приїде опергрупа вас арестовувать. Я точно знаю, що ви зараз чуєте ці мої слова, і я здогадуюся, що ви будете робити після цього. Ви зберете манатки і поїдете в космопорт. І ранок зустрінете десь далеко у Центаврі, там, де нема договору про видачу злочинців. Правильно?

— Так, — у вуса посміхнувся я. — За єдиним виключенням — мене нема за що арештовувати.

— Ой, — скривився Фіма. — Кожен сам про себе точно знає, що його можна арештувати.

Цікава філософія, нема чого сказати.

А тим часом ми дісталися потрібного місця. І тут з’ясувалося, що мій господар серед базарних торгівців був за свого.