Брати Капранови - Розмір має значення

Розмова перейшла в найцікавішу на мій погляд фазу.

— Він живе в сусідньому будинку, — відповів рабин, неначе відкриваючи військову таємницю. — Слухайте, Ліон був перший, а першим завжди дешевше. Тоді на цьому місці стояла бедуїнська хижа.

— А зараз він не на відправі?

Рабин опустив очі.

— Чесно кажучи, він не дуже ретельно виконує обряди.

— Крім внесків, я так думаю.

— Внески — це святе. Я хочу сказати — навіщо ставити наші стосунки в залежність від Ліона? Думаю, тисяч за двісті шекелів ми з вами могли б домовитися. І потім п’ять тисяч щомісяця.

«Грабують!» — мало не заволав я, але натомість уточнив:

— А табличка і справді золота?

— Ваша буде золотою.

— А ця?

— Позолота.

Я зауважив, що про фінанси мій візаві розмовляє значно жвавіше, ніж на богословські теми.

— Гадаю, що вона коштувала вп’ятеро дешевше.

У відповідь він лише розвів руки і побожно подивився в небо.

— Тоді давайте я все-таки спочатку перебалакаю з Родимчиком.

Ребе похитав у мій бік кривим пальцем і захихотів:

— Все-таки мені здається, що ви єврей.

— Сто процентів, що ні.

— Але сподіваюсь, що Сефер-Тора [8] Пергаментний сувій з текстом П’ятикнижжя. Талмуд вимагає, щоб Сефер-Тора була вдома у кожного юдея. у вашій хаті все-таки є?

Клята юдаїка! Я невпевнено кивнув.

Господар синагоги пірнув глибоко в надра столу і після кількахвилинного порпання видобув назовні щось на кшталт кулькової ручки.

— Тримайте! — сказав він урочисто.

Я уважно оглянув подарунок. Це і справді була ручка, але у зовсім іншому, первинному значенні цього слова. І навіть не ціла ручка, а її частина — вирізьблена з дерева маленька людська кисть з витягнутим вперед вказівним пальчиком. Насаджена на різьблену паличку, вона скидалася на прадавню шкільну указку з Київського музею педагогіки.

— Дивіться, не загубіть, — ребе прискіпливо зазирнув у мої очі. — Сподіваюся, ви знаєте, що з цим робити?

— Аякже, — я гідно витримав його погляд. — Ні в якому разі не загублю.

На підтвердження я акуратно вклав подарунок до нагрудної кишені.

Фіма влетів до моєї кімнати, радісно вимахуючи руками:

— Сьогодні я відпрацював не ваші нещасні три проценти, а цілих п’ять.

— Ви знайшли синагогу?

— Краще, — деякий час він не міг зупинитися на місці, а тому намотував кола в маленькій кімнатці, неначе муха, і раптом завмер, не зводячи погляду з моїх грудей.

— Це що?

Я стурбовано опустив очі. З нагрудної кишені випирав презент ребе.

— А, це… Сувенір. Подарував один знайомий… Обережно.

— Тоді… — Фіма витяг з кишені мою указку, замислено покрутив у руках, а потім рішуче вийшов разом з нею із кімнати. Я подався слідом і побачив, як господар поклав подарунок на полицю холодильника.

Дивно. Ніяких інших культових предметів серед вмісту кухонного агрегату я не помітив, та й ребе, здається, не згадував про зберігання у холодильнику.

— Так от. Я знайшов вам бандита, — Фіма зробив паузу, очікуючи на вибуховий ефект свого повідомлення.

— Ви ж обіцяли синагогу, — я не зміг втриматися від скептичної інтонації.

Він сумно розвів руками:

— Аз ох-н-вей.

Цей знаменитий вислів мав надто багато трактувань. Озброєний невеличким місцевим досвідом, я уточнив:

— А все-таки?

— Та де вона дінеться, ваша синагога!

— Моя?

— Не чіпляйтеся до слів. Наступний шабат…

— Ви думаєте, я тут рік збираюся сидіти? За що я вам плачу три проценти?

Фіма зупинився. Треба зазначити, він був збентежений:

— Скоріш за все, вони з бандитом ходять до одної синагоги.

— А до якої ходить бандит?

Мій господар знову відчайдушно замахав руками:

— Я що, повинен був за один день довідатися про все? Подякуйте, що я знайшов вам бандита. Це не так легко, як здається.

Що ж, за великим рахунком він мав рацію. Це справді не так легко. Крім того, з ребе я й сам познайомився. Хто іще нам потрібен, фінансист? На цьому фронті теж є з чого почати. Але мені муляло бажання дати старому по носі. Мабуть, через його постійні розмови про відсотки.

— Зачекайте. Я, по-вашому, маю прийти до бандита в гості і сказати: здрастуйте, я приїхав з Києва і буду у вас жити? А як же решта зв’язків? За що я вам гроші плачу?

Старий одразу заканючив:

— Ну чому ви такий невдячний? Я всі ноги розбив, ходячи містом, а ви…

— Хто він?

— О, це дуже відома людина.

— Цар Давид?

— Салман Каганович.

Це ім’я нічого мені не сказало.

— Хто такий цей ваш Каганович? Політик? Співак?