Брати Капранови - Розмір має значення

— А де твоя фірма? — спитав я і сам здригнувся від гучного відлуння.

— А ти не бачиш? Осьо вона.

Я роззирнувся в пошуках фірми, однак навкруги був тільки гараж.

— Це що, і є «Пані Граціоза»?

— Не схоже?

— Господи, і як же вони тут її роблять? — моє запитання було абсолютно щирим.

Агнєшка витерла руки об поділ халата, знову відкривши свої гарні колінка, і підійшла до одного зі столів.

— Елементарно, — мовила вона. — Головне — це повна відповідність рішенням Конгресу на підтримку ручної праці. Ось диви. Відкриваємо мішок, — і вона справді відкрила найближчий до неї мішок з написом «Кремл Ентерпрайзес». — Потім беремо кульок, — в її руках з’явився акуратний пластиковий пакунок.

— Зачекай-зачекай, — сказав я, бо згадав, що треба увімкнути відеокамеру. — Так, кажеш, відкриваємо мішок? Потім беремо кульок? — це я вже повторював для запису.

— Ти здібний, — всміхнулася вона. — Усе запам’ятав. Береш кульок і кладеш його на ваги. Бачиш?

Я слухняно повів рукою, де в манжеті зачаїлося вічко відеокамери.

— Бачу.

— Отож, а тепер оцим совочком насипаєш порошочок, аж поки не буде рівно сто сімдесят п’ять грамів.

— Сто сімдесят п’ять грамів, — повторив я.

— Тепер закриваєш кульочок. Береш картонну коробочку, — з цими словами вона взяла зі столу картонку, вправно склала її — і диво — на столі з’явилася коробка з-під «Пані Граціози».

Присягаюся, якби не знайома помаранчева упаковка, я вважав би, що з мене просто кепкують.

— І не забуваєш вкласти інструкцію, — дівочі руки вправно закрили картонні крильця, і в такий спосіб на ринку з’явилася ще одна пачка клятого зілля.

— Так! — вигукнув я щиро. — Оце технологія!

— Іншої немає, — Агнєшка відклала результат свої праці і обернулася до мене. — Слухай, ти сюди допомагати прийшов?

— Еге ж, — я все ще не міг отямитися від побаченого.

— То допомагай, шляк би тебе трафив, — ці слова прозвучали лагідно, навіть ніжно.

— Чим допомагати? — не зрозумів я.

— А здогадайся, — і з цими словами вона почала розстібати свого синього халата, і я швидко переконався, що більше ніякого спецодягу посада прибиральниці не передбачає.

— Ти ж це мав на увазі, коли напрошувався зі мною, правда?

— Авжеж, — розгублено мовив я.

Слідом за халатом на підлогу полетіла біла хустина. Агнєшка поклала руки на мої плечі.

І я навіть встиг подумати, що оперативна відеокамера не дозволяє витирати частину запису.

Подумати встиг, а от вимкнути камеру — ні.

Здобути докази — це тільки половина справи. Хай би якою блискавичною була операція, а здобуті зразки треба вивчити. Саме тому одразу після повернення з Великої Польщі я особисто повіз матеріали до Інституту Майбороди.

«Це зовсім зайве, агенте Мамай, — сумління моє чомусь говорило голосом Ляха. — Ти ж чудово знаєш, що можна здати зразки до лабораторії УГС, і наші науковці самі визначать наявність цієї клятої біодобавки».

«Але є наказ Першого заступника працювати з академіком, — боронився я. — Мушу його виконувати».

І сумління замовкло, засоромлене.

Я тремтів від нетерпіння. От зайду до приймальні, і що? Вона підведеться назустріч чи просто кивне? Чи дасть зрозуміти, що хоч трошки скучила? А може, для науковців час летить не так, як для простих смертних? І якщо виявиться, що вона зовсім не скучала, тоді…

А що, власне?

А тоді, агенте Мамаю, вам треба починати все з самого початку.

Що починати?

А хіба ви самі не розумієте, пане агенте?

Ну то хай буде, як буде! Я рішуче штовхнув двері академікової приймальні.

Оце так! За столом секретаря сиділа якась зовсім незнайома дівчина. Теж доволі миленька та фігуриста, але де там їй до Галушки.

— Ви до директора?

— Угу, — замислено промимрив я.

— Як вас відрекомендувати?

— Агент Мамай з Укрполу.

— Зачекайте.

Чекати довелося довго. Нічого, настануть часи, коли моє ім’я відкриватиме усі двері. Обов’язково настануть! Але поки… Поки не будемо втрачати часу даремно.

— Я перепрошую, тут вас не було, а заміняла дівчина…

— Галушка?

— Так. Я залишав зразки для аналізу. Ви не могли б продиктувати її номер зв’язку?

— Пишіть.

Отак от працюють справжні суперагенти.

А професор таки справді був зайнятий. За годину з кабінету вийшли троє апостольської постави науковців, і з ними стервозного вигляду баба в окулярах.

— Прошу, — сказала секретарка.

І я знову опинився у свята святих сучасної біохімії.

Академік був наче хмара: