Брати Капранови - Розмір має значення

— Що там у вас?

— Нові зразки. Привіз від виробника.

— Давайте.

Так, Галушку старий не покликав. Проте я вже мав її номер, а тому міг не дуже зважати на професорський настрій.

— От що я скажу вам, юначе. Наша українська біда в нашій нерішучості. Заборонити до… — тут він висловився досить грубо, — імпорт, а іще краще застосування всіх препаратів для схуднення. І квит. Тільки за медичними показниками і тільки під лікарським наглядом.

А що? Трошки радикальна, але загалом розумна пропозиція.

— Не можна дозволяти ґвалтувати природу. Це вже вакханалія, наруга над генофондом. І слава Богу, друже мій, що ця жахлива мода торкнулася тільки жінок. У них консервативний генотип, який майже не мутує. Але не дай, Боже, щось подібне вигадають для чоловіків! Чоловік — відповідальний за змінність біологічного виду. І будь-яка серйозна зміна його, пробачте на слові, екстер’єру, чи то пак, фізичних кондицій, безпосередньо позначається на нащадках. Ми скоро отримаємо покоління генних мутантів завдяки дешевій моді, причиною якої стала горизонтальна розгортка у телебаченні, — він раптом щодуж гацнув кулаком по столу, аж комп’ютер підстрибнув на своєму місці. — Заборонити під три чорти!

— Цілком підтримую вашу точку зору, пане академіку, але будь-яка заборона на препарат сьогодні суперечить інтересам слідства, — я намагався виглядати рівноправним співбесідником, але він вмить зім’яв мене так само, як тайфун зминає рибальську хижу.

— Слідства? А інтереси нації? А інтереси людства? Ви чули про такі поняття? Тут розмова про генофонд! Про храм життя, який будували мільйони людей, покоління за поколіннями, а зруйнувати хочуть десяток аферистів, котрі вигадали вивести нову породу жінок, які добре виглядають по телевізору! Цьому ж не буде кінця. Телевізор розтягує людей в ширину. Ми виводимо нових, худіших людей, які по телевізору виглядають, як нормальні. Але коли всі люди остаточно стануть тонкими і це перетвориться на норму, ми помітимо, що в телевізорі вони знову виглядають товстішими. Що ми тоді робитимемо? Виводитимемо нову породу суперхудих? А далі?

Я був ошелешений, бо ніколи не розглядав проблему з такого боку.

— Скажіть мені, що легше: змінити стандарти телебачення чи ґвалтувати людство?

— Особисто я зайнявся б телебаченням.

— Молодець, — важка професорська долоня лягла на плече, і мені довелося напружити всі сили, аби зберегти рівну поставу. — От і візьміться за них. Притягніть парочку цих… — знову грубе слово, — …продюсерів до відповідальності.

Академіки теж люблять навчати оперативників, що треба робити.

— А коли будуть готові аналізи?

— Аналізи? Отримаєте завтра до дев’ятої. Там все оформлено як слід?

— Так, — я підвівся з виглядом людини, яка завершила всі свої справи, але готова продовжити бесіду за бажанням господаря.

— Тоді все. Але я вас попереджаю, що разом із результатами дослідження мною буде спрямовано категоричну, чуєте, категоричну вимогу припинити безконтрольний обіг біологічно активних препаратів. І це дійде не тільки до вашої установи, а й до Гетьмана України. Хай тільки спробують не почути академіка Майбороду!

Я поволі рушив до дверей:

— Із нетерпінням чекатиму на результати.

— Не треба нічого чекати. Я ж сказав, що будуть до дев’ятої. Значить будуть, і нетерпіння тут зайве. До речі… — академік щось згадав: — там вас Галушка розшукувала.

У мене тьохнуло серце.

— Мене?

Господар кабінету посміхнувся:

— Вас, вас. Зайдіть до неї, вона в лабораторії.

Я вилетів з кабінету наче дьогтем підмазаний.

Прийшовши до тями в тиші коридору, я все-таки вирішив спочатку подзвонити. Тим більше що уявлення не мав, де знаходиться ця сама лабораторія.

— Галусю?

— Слухаю.

— Це Мамай.

— Ой, а я вас шукала.

— А я вас.

— Правда?

— Щоб запросити на вечерю.

Я уявив, як вона при останніх словах сором’язливо опустила очі, і змушений був притулитися до стіни.

— Дякую. Але там з приводу ваших зразків…

— Давайте обговоримо за вечерею. Чекатиму біля входу до інституту рівно о шостій.

— О шостій тридцять.

— О шостій тридцять. То ви прийдете?

— Ні, — сказала вона і засміялася.

З шостої години я стовбичив з букетом квітів на сходинках інституту. Мене накрила перша хвиля втікачів після завершення робочого дня — це були люди, які працюють з папірцями. Потім друга хвиля — ті, кому треба було вимикати апаратуру. І нарешті в майже порожньому коридорі, який вів до турнікету, з’явилася вона. Я завмер. Заздалегідь приготовані фрази вмить випарувалися з моєї голови. Єдине, на що вистачило спаралізованої волі, це тицьнути букета прямо дівчині в очі і по-дурному посміхнутися.