Брати Капранови - Розмір має значення

Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі — ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути — блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив — адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож, прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розстібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.

Клац!

Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся в пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса.

Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!

— Кисень, — промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. — Цеє… не вистачає… їй.

— Підкрутити кондиціонер?

— Авжеж! — наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.

Нічого, хай поважає.

Дівчина злякано зникла за пультом.

Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап’ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.

— Прізвище? — суворо спитав я.

— Моє? — затинаючись перепитала стюардеса.

— Ні, твоєї бабусі!

— Затуливітер, — майже прошепотіла вона.

Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.

— На чорта мені прізвище твоєї бабусі!

— Але ж ви самі…

— Хворої прізвище, — я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.

Відчувши послаблення вона навіть зраділа:

— А! Так це я зараз. Зараз.

Пальці хутко заклацали клавіатурою.

— Розсковська. Агнєшка Розсковська.

— Пишіть: огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… — вільною рукою я видобув посвідку, — лікар першого класу Мамай.

Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!

— Записали?

— Авжеж.

— Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне, — дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, — при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.

За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш — обійдуться й таким.

Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.

Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.

— Ет, якби зі мною були інструменти…

— У нас є все, що потрібно, — запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.

Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все — як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.

— Ні, — підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. — Ми будемо впливати безпосередньо на серце.

Колись нам показували цей фокус — біомасаж серця. Що сказати, на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.

— Подушку, — скомандував я.

Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.

— Відійдіть, — попрохав я.

Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати, — не знаючи техніки і не маючи досвіду, втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.

І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.

— Поможе, не поможе — заплати, небоже, — пробурмотів я перевірену віками мантру.

— Що ви кажете?

— Тихо! — гаркнув я у відповідь, і стюардеса принишкла.

А я уже завівся:

— Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.