— Пане Паньку, — почав я, витерши серветкою рота.
Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.
— Стецько, з вашої ласки, — сказав він.
— Як це? — не зрозумів я.
Гриць пробурчав собі під носа:
— Набравсь.
— Стецько, — повторив представник ГУКу, — Стецько Боровий.
І тут я зрозумів:
— А ви що?… Теж?
Він посміхнувся:
— Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…
— Але ж ви українець! — перервав я його. — Українці завжди мали певні імена, прізвища.
— Так то на Землі, — розвів руками він. — А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.
Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники — теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.
— Слухайте, пане… — я зам’явся. — А з прізвищами у вас як?
Він ще раз посміхнувся, — певно, звик до розпитувань.
— От як раз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я — Боровий.
Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.
Гриць нахилився до мене і зашепотів:
— От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.
Я заспокійливо поклав йому руку на плече.
— Пане Боровий, — мовив я, — а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.
— Авжеж, — погодився він. — Мене всі так і кличуть. На Землі.
— Що ви нам запропонуєте подивитися тут в першу чергу? — спитав я, щоби зам’яти незручність.
Пан Боровий розквітнув:
— О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!
До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.
Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно, перевіряй — не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця — найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.
За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.
— Маємо ще кілька годин, — сказав він, — далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…
Я подивився на Гриця, він — на мене.
— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?
Боровий скривився так, наче відкусив хрону.
— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…
Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:
— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?
Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.
Дорогою я виправдовувався:
— Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…
Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.
Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.
Читать дальше