— Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, — загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. — Та й цвіт о-о-па-да-а-є…
Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.
— Пробі! — заголосив перекладач. — Каравул!
Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:
— Прикрий!
А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він.
Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», — проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на одного, і тут нас скрутили.
— Вдерлися з метою пограбування, — сказали нам.
Довелося пощипати корпорацію «Зоря» на п’ятнадцять тисяч — по п’ять тисяч за кожного. Справу зам’яли.
Ми сиділи в шинку і лаялись на весь світ. Завзято лаялись. Сучий Мізинець привів нас до хати одного з найбільших андромедянських знавців кулінарії. Знавець подорожував до Землі і накупив книжок. Повну валізу. Сто п’ятдесят кіл. Знавець повернувся на Андромеду три тижні тому і навіть не встиг розібрати свої придбання, коли раптом вночі до його хати вдерлися троє невідомих з пістолями, і якби не пильність охорони, то викрали б найціннішу літературу, зокрема унікальне видання про вареники, з яким у руках одного з них і було злапано.
Ми довго лаялись. Лаялись на Мізинця, що обдурив нас, немов молодих, лаялись на всіх андромедян та їхню ідіотську планету, лаялись на кулінарів та авторів книжки про вареники. П’ятнадцять та плюс тисяча, всього шістнадцять. Мені не жаль було чужих грошей, жаль власної репутації. Отак по-дитячому ошукати, і кого — старого Мамая!
Коли нарешті наш словниковий запас вичерпався, до столика наблизився ще один андромедянин.
— Ви шукали дядька у валізі? — запитав він.
Гриць стримався. А я відчув бажання розбити свого келиха об цю андромедянську пику.
— Гуляй, — сказав Гриць.
За хвилину з’явився ще один.
— Ви платите тисячу, коли вам показати валізу?
Потім — ще двоє.
Тут я відчув, що наступного просто вб’ю.
— Годі! — стукнув я келихом об стіл. — Пане Боровий, гід ви чи не гід? Куди ви там збиралися нас вести? До церкви?
Боровий підскочив, наче на пружині.
— Так! До церкви!
— Ну то ведіть, дідько б вас ухопив!
Я відчував, що сидіння в шинку скінчиться ще одним криміналом. А крім того, треба було привести до ладу свої думки.
— Ходімо, — закрутився наш гід, — от ми з вами якраз знаходимось у чудовому місці. Тут зовсім поруч церква Андромедянської Матері, найбільша, найкраща і найстаровинніша на планеті. Свята музика, що нею супроводжують служіння місцеві жителі, у цьому храмі набирає особливої сили, і якраз зараз завдяки клопоту нового настоятеля нещодавно…
— Грицю, — сказав я, — ходімо до цієї Матері, інакше я тут всіх покусаю.
І ми рушили.
— Андромедянська церква, — нудив дорогою Боровий, — має багато спільного з нашою, і не стільки в архітектурі, скільки в самій побудові відправи. Зокрема, провідну роль, як я вже казав, у андромедян відіграє музика. Свята музика. Але ж ви і самі знаєте, яке ідеологічне навантаження лежить на церковній музиці й у нас, православних. У церковних хорах завжди збиралися найкращі голоси, бо тільки поєднання з Богом за допомогою музики…
Це, звичайно, було аж надто цікаво, але в усякому разі краще, ніж суперечки з алканавтами в шинку.
— …музика постає в них дещо іншою, вона навіть може здатися дещо незрозумілою незвичному вуху, але для витонченої андромедянської душі вона слугує головним засобом спілкування з вищою силою…
Під пана Борового добре міркувалося. Як під плюскіт хвиль. А міркувати було про що. Ні, звичайно, нічого страшного ще не трапилося. Погано, звичайно, замість мафії зіткнутися зі звичайнісіньким шахраєм, але головне зроблено — є галас, на нас звертають увагу, а значить, інформація дійде і до самих злочинців. І рано чи пізно вони почнуть діяти. А от тоді… Ну і падло цей Мізинець, га!
— Перед вами знаходиться головна будівля церкви Андромедянської Матері. Велична споруда, чи не так?
Я подивився. У величності цій споруді відмовити не можна було. Андромедяни будували одноповерхові церкви за тим самим принципом — що нижче, то краще. Але простір, що займала церква, розмах архітектора, сміливість в роботі з матеріалом — все свідчило про її неабияке значення. А ще біля церкви юрмилася сила-силенна андромедян.
Читать дальше