Брати Капранови - Розмір має значення

Отож, ми сидимо в барі та відпочиваємо. Я цмулю пиво, закушуючи хлібом зі смальцем, вона їсть галушки і запиває їх вином. Теж непогано. Вона в Києві у справах, проїздом. Ми познайомилися два дні тому (господи, невже минуло лише два дні?), проте за дуже романтичних обставин. Уявіть собі темну вулицю, вечір, самотню дівочу постать, і раптом назустріч двоє лобуряк. Дівчина в розпачі. Двоє нахабніють. І тут з провулка з’являюся я — розкішний та шляхетний.

Далі все згідно плану. Тому що в таких справах не можна сподіватися на випадок. Та й взагалі, УГС, тобто Українська Галактична Служба, не оперує такими термінами, як «випадок» а чи то «щастя». Будь-яка справа має бути спланованою заздалегідь. Отож ми з Ляхом все і спланували. Для переконливості запросили із собою центаврянина Мустафу. Хто не звик до центаврян, може по-справжньому злякатися: уявіть собі — двометрова споруда синього кольору і три велетенських ока, що крутяться у різні боки. Такого зустріти вночі — і гаплик. Хоч насправді Мустафа дуже спокійна, навіть симпатична істота, слова зайвого не скаже, мухи не образить. Він прилетів від центаврянської служби безпеки для обміну досвідом і потрапив до нашої групи. Лях — старший, він має ранг агента першого класу, а тому трохи гнобить «молодих», тобто мене з Мустафою. Бо я попри своє героїчне прізвисько Мамай, іще практикант, а Мустафа — зрозуміло, новачок, він і на Центаврі новачок, і на Землі теж.

Так отож, того вечора ми втрьох сиділи ввечері на лаві і виглядали годящу претендентку. А треба зазначити, що теперішні дівчата поодинці не гуляють, особливо коли темно, через що справа наша вимагала зосередженості, терпцю та уваги — тобто усіх тих якостей, які необхідні працівнику Української Галактичної Служби. Не дивлячись на свій ранг, Лях лишався хорошим хлопцем, а тому ми спочатку викинули на пальцях, чий сьогодні буде об’єкт. Мустафу до гри не взяли, бо він має шість пальців і весь час мухлює. Крім того, навіщо йому наші дівчата? Отож, я виграв. Довелося ще раз кидати. І знову виграв я. Мені того дня фатально щастило. Тоді ми кинули втретє, і знову на мою користь. Лях попередив, щоб я вішався, бо завтра на роботі за все отримаю, проте визнав, що дівчину таки знімаємо для мене. Кажу ж вам, що він був хорошим хлопцем.

Я ще із засідки оцінив її ніжки. Вони впевнено цокотіли асфальтом. На таких ніжках можна іти двадцять кілометрів і не заморитися, це я свідчу як спортсмен.

— Далеко поспішаєте?

Двоє лобуряк, тобто Лях із Мустафою, заступили їй дорогу. У темряві їхні постаті виглядали воістину зловісно.

— Та ні, тут уже поруч.

— Провести?

— Дякую, я сама проведуся.

Вона, здається, не зрозуміла, що треба лякатися. Інша б уже давно рюмсала, бо хлопці перекрили усі шляхи до відступу. А ця тільки переводила погляд з одного на іншого. Треба зазначити, що хлопці теж трохи розгубилися, бо застосування рук не входило до плану, зазвичай дівчата лякалися раніше. Усі на секунду завмерли.

І тут з кущів я!

Що я з ними робив — не передати словами. Все-таки міжнародний майстер з бойового гопака — це не хвіст собачий. Здається, я порвав би їх на шматки, навіть якби зчепилися по-серйозному, такий приплив натхнення відчув у той момент. Розумніший Лях ушився в кущі після першого проходу, а Мустафа літав до кінця. Вони там на Центаврі усі простуваті, немає в них ані грама української завбачливості.

Коли нарешті він завмер на асфальті чи то зметикувавши щось, а чи справді відключений, я по-робочому обтрусив руки та обернувся до врятованої. Її очі сяяли в пітьмі, як дві зірочки. І дивилися вони просто на мене.

Ой, хлопці, я пропав!

Отож, уже два дні після служби я, наче за розкладом, поспішаю на побачення. Не вихваляючись скажу, що я їй теж подобаюся. Сьогодні ми навіть вперше поцілувалися, у провулку, перед тим як заходити до кав’ярні. Коли губи торкнулися її губів, всередині у мене щось вибухнуло, неначе заряд із підствольного гранатомета, а тоді руки і ноги на мить стали ватяними. Як ви гадаєте, що це означає?

— Давай зіграємо в дартс, — сказала Соломинка, відставляючи порожнього келиха.

— На поцілунок, — ледь чутно, самими губами, вимовив я і побачив, як її щічки стали рожевими.

— Американку, — запропонувала вона у відповідь.

Це був виклик.

— На бажання?

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Гаразд! — погодився я і грюкнув стільцем підводячись.

На бажання — то на бажання. Я уже знав, чого побажаю, коли виграю.