— Вантаж?
— Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.
— Великі валізи?
— Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.
— Важкі валізи.
— Здається, так. На коліщатках, — Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. — Боже! І як я сам не здогадався!
— Скільки важив наш вуйко?
— Важив? — Гриць натиснув на кнопки. — Сто дванадцять кіл.
Я присвиснув.
— Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.
Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.
Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз — чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.
Гриць дивився на мене. Очі його палали.
— Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? — запитав я.
Він кивнув:
— Геніально! Коли він ще живий.
— Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.
Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.
— Так, — підсумував я, — починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.
А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, — пояснював їхній Президент нашому, — я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог — я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг — не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.
— До речі, а на дідька він їм знадобився? — спитав я у Гриця.
Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС — низає плечима, і все. Золото — не хлопець!
— Українці на Андромеді є?
— Аякже! — відповів Гриць. — Вони навіть мають членство в ГУКу.
— А «Зоря» як?
Гриць замислився, наче пригадуючи:
— Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне.
І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:
— Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…
Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам — дарма, що в начальство пропхався.
— Грицю, — сказав я підводячись, — зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю — ім’я чи що воно там в них, — Гриць із сумнівом похитав головою. — Я розумію, що нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.
Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.
Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів, — певно, від тієї ж самої шкідливої звички, — набрав солідності і владного голосу.
— Не можете впоратись? — запитав я його.
Він посміхнувся:
— Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.
— Психолог драний, — відповів я. — Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.
Читать дальше