Брати Капранови - Розмір має значення

— Можна тебе на два слова? — нахилився я до Ляха.

І ми одійшли трохи в бік.

— Так ти що, зараз з Аксіньєю?..

Він озирнувся на дівчат, що мило цвірінькали між собою.

— А ти хіба маєш щось проти?

Я розвів руками:

— Ляше, не впізнаю тебе. Вона ж капітан КГБ! А як же твоя кар’єра при такому компроматі?

Лях посміхнувся і зверхньо поплескав мене по плечу.

— Запам’ятай, козаче, в жодній спецслужбі світу ти не зробиш справжньої кар’єри, якщо на тебе немає компромату. Зрозумів? — тут він на кілька секунд замислився і додав: — А втім, може, воно тобі й не треба.

Я теж озирнувся на дівчат. Потім на Ляха. Певно, він таки має рацію — кожному своє. Мені й справді цього не зрозуміти. Та воно, мабуть, і не варто.

— Слава Україні! — підняв чарку я.

— Героям слава! — відповів Лях.

Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…

— Мамаю! — звернувся він до мене в пивниці.

Я звів очі. Мамай — моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…

— Гуляйте, чоловіче, — сказав я ввічливо. — У мене вихідний. Вічний.

— Мамаю, я від Ляха, — він значуще подивився.

— А хоч би від Господа Бога, — відрізав я і замовив ще пива.

Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, — нахаба.

— А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…

«Ти ба, — подумав я, — не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:

— Чого хоче цей брудний вбивця?

Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця — я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію — я дійсно не зміг би не розпитати про справу.

— Ну! — сказав я. — Зараз очі на лоба вилізуть.

Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:

— Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…

— Ну?

— Ну, і треба знайти.

— Вуйко, кажеш?

— Угу.

Я пхекнув.

— І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.

— Собаки брешуть, — раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: — Тобто я не так хотів сказати.

Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.

— Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.

Тут вже і він засміявся:

— Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.

Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» — у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.

— Як тебе кличуть? — поцікавився я.

Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.

— Грицем.

— А прізвище?

— Завірюха.

— Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?

Він звів брови:

— А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?

Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.

— Ну?

Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:

— Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.

— Коли це було?

— Три тижні.

— Рекет уже б об’явився.

— Так-так! — радісно підхопив Гриць. — Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.

— За три тижні нічого не знайшли?

— Ні, — він розвів руками.

Та-ак. Спеціалісти.

— А поліція що?

— Шукає, — він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.

Я зразу розкинув у голові варіанти.

— Він полетів із Землі?

— Виключено. Ми перевірили.

— Під чужим прізвищем?

— Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…

Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід — систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.