Брати Капранови - Розмір має значення

— Він що, на Андромеді? — здивовано підвів брови Лях.

— Так, — сказав я. — Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.

Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.

Гриць довго трусив «Зорю», ще довше — ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, — сказав я, остаточно розлютившись. — Хай начуваються».

Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші — що за довжиною вух, треті — що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.

На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки, здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем — заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.

Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому — влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки — ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу як раз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.

— Петро Васильченко, — відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.

— Панько Боровий, — простягнув він мені руку. — Дуже радий.

Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».

— Бажаєте поснідати? — ґречно запропонував представник ГУКу.

Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.

— Знаєте, пане Паньку, — сказав я, — я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?

— О! — засміявся він. — З чим — з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.

Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете — із сиром, хочете — з картоплею, хочете — з вишнями, хочете — з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.

— Це чудово! — вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.

— Так, — погодився пан Панько. — Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.

І ми взялися до вареників.

Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому — біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.