Марія Матіос - Нація

— Устидали би ся, Даниле, таке говорити! Не видите, дитина іще, хоч по-молодицьки завита?! — казала ґазді його ґаздиня, сидячи на призьбі з ногою в гіпсі.

— Таку дитину мати — жінки не треба, Параско. Але ти не від того, — а далі звертався до Корнелії: — Роби, дитинко, роби. Як буду другий раз женитися, закличу тебе на весілля голубці крутити.

Сапа літала в руках їй доти, доки не заздріла через паркан молодицю в білій хустинці з кошиком квасолі.

— Чи не обміняєте, ґаздине, фасулі на кукурудзяну муку? — запитала молодиця зігнуту над городом Корнелію, а потім, упізнавши свою зв'язкову, засміялася сама до себе. — А ні — то приймайте на роботу.

…Корнелія знову розплітає косу. Чує, що тугий клубок стоїть упоперек горла, а попід груди розливається холод і щипає кожну клітину. Вона боїться. Боїться страшної, а головне — непотрібної смерті в темені й задусі Климишиної криївки.

Корнелія не має смілості заподіяти собі смерть, щоб мученицьки не вмирати в чорній земляній гробниці. Не має також відваги битися в істериці й нервах, по-вовчому завиваючи від плачу, щоби хоч відганяти думку про смерть.

Вона дивується: колись, на першому вишколі, її вчили плакати в разі небезпеки. Учителькою була знаменита в їхніх краях колишня актриса коломийського театру. Та театр у Коломиї закрили. І пані Стефанія пішла вишколювати повстанців. Вона вчила дівчат — зв'язкових різних імітацій на випадок нежданої зустрічі з ворогом.

Пані Стефанія тоді хвалила Корнелію за швидке вміння перевтілюватися:

— Тобі би бути артисткою, Нелю, — називала зменшеним, мало не театральним, ім'ям. — Повтори, будь ласка, сцену зненацького переляку… О, так, так… Тепер сльози, в тебе розбита нога, тобі боляче, так… Ти йдеш з похорону, ти щойно поховала тітку, ти вже не можеш плакати, але й говорити не можеш. Даєш пояснення крізь схлипи. Ще раз прошу заїкання… Пам'ятай, ти — глибока заїка, щоб видобути слово, тобі треба цілу хвилину… Так… Молодець! Чудово!

Нині жива смерть дихає в груди, а вона не може видобути з себе ані сльози. Глуха безвихідь заціпила їй тіло, що не має сили хоча би на плач. Бо ж навіть коли б якимось чином змогла подужати ляду, вона не має права ослухатися наказу не виходити з криївки до відповідного часу.

О, якби вона не в криївці! Та ще отут, на людській садибі…

Давно минув той час, коли бункери копали по лісах. У лісі, після десятка-другого облав, бункерів лишилося стільки, що пальців одної руки буде забагато, щоб їх перерахувати. Надворі стоїть 1950-й рік. По лісах лишилися найзапекліші.

Інших — виловили.

Ще інших — із примусу чи зі слабкості продали вчорашні свої.

Одних — постріляли.

Других — заслали в тюрми чи в Сибіри.

Дехто, кажуть, прорвався за кордон,

дехто — правдами-неправдами легалізувався в новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути ґвери.

Хоча на те надії мало.

Та залишалася жменя камінних, як їх назвав одного разу друг «Береза». Корнелія належала до цієї камінної жмені.

До неї давно дійшло, що справа програна. Дійти дійшло, але вірити в програш не хотілося. Вона не могла безчестити себе й свою фамілію страхом перед неминучою й остаточною поразкою. Але Корнелія ясно розуміла — якоїсь днини треба буде сказати собі: «доста!», все!

З Коляєм давно все переговорено: вони будуть із провідником «Березою» до останнього. А як вже й друг «Береза» скаже «Доста!», то лиш тоді послухають його команди.

Хоча… Хто знає, як воно повернеться? Її товаришка Марічка — дружина чотового «Остапа» — також думала бути до останнього. А судьба розпорядилася по-своєму. Облавники йшли слідами. Марічка з «Остапом» знали, що спасу на цей раз не буде. Вони вилізли на граба, обв'язалися обоє гранатами й підірвали себе й своїх переслідувачів, аби не датися в руки живими й не розлучитися одне з одним.

А в Марічки під серцем билася дитинка…

«… Якщо до ранку ніхто не прийде, буду вибиратися з цеї домовини сама, — сказала собі Корнелія, вкотре заплітаючи косу. — Я живцем умирати не хочу. Попадуся в руки облавників — значить, така моя судьба. Вирятуюся — друга судьба. Два рази ніхто не вмирав. І я не буду».

Вона ще не спала, коли зверху почулося шарудіння, хтось скидав кушур і шукав кільце від ляди. Корнелія скочила з тапчана й стояла завмерла, аж поки згори не почувся голос Коляя:

— Дівко, ти жива?

Корнелії здалося, що Коляй питав чи то з надсадою, чи з незадоволенням. Може, їй так лише здалося?