Марія Матіос - Нація

Ще пару років тому вони тут були господарі. А тепер-дикі звірі, неголублені, негодовані, незігріті. То вона хоче, аби не розігрувалися нерви, коли в потилицю щодня дихає смерть і женеться за ними десятьма парами коней? Їй самій іноді не вистачає терпіння, а вона від чоловіка хоче його?!

Це лише втома й настрій — і більше нічого, заспокоює себе Корнелія.

— ЯКА СЬОГОДНІ ДНИНА? — запитала після довгого мовчання.

— Субота, ні, вже заходить неділя, — відповів Коляй.

— Зле, — заговорила ніби сама до себе. — Сьогодні йти не можна. Сьогодні пролюдний день: для гостів, для церкви, для родини. Підемо завтра.

— Як завтра? — перепитав Юрко. — Завтра нас можуть підсмажити чи димом викурити, як ос із гнізда. Завтра — ні! Йдемо сьогодні, — вперто наполягав.

Корнелія мовчки нарізала на столі солонину. Коляй ламав хліб. Їхні плечі дотикалися одне одного. Вона чула, як шугає кров у жилах.

Вона відступила й подивилася на Юрка.

— Юрку, в неділю корову поженемо на продаж?!

— А що робити? — ніби запитав сам себе Юрко.

— Спершу думати, а потому робити, — відповіла твердо. — А поки надумаємо, їжте, хлопці.

Їм два рази казати не треба було.

Корнелію нудило від запаху солонини й бринзи — й вона сиділа на тапчані під стіною, тримаючи рукою голову.

«Це ж після трьох діб сидіння під землею моє лице, певно, таки схоже на лице мерця», — подумала, але промовчала.

Усі троє мовчали.

І раптом вона сказала:

— Кажете, зайшла неділя? Це добре, що неділя… дуже добре… А зараз я можу вийти звідси до Калини?

— Зараз можеш. Засідку зняли. Я тебе відведу, — запропонував Коляй.

— Поможи вибратися наверх. А до Калини піду сама. Затирайте тут сліди, збирайте речі, через годину виходимо.

— Що ти надумала? — запитав недовірливо Юрко.

— Ще не надумала, але можу, — вперше засміялася Корнелія. — Наперед хвалиться лиш дурний, — і ступила на східці.

На останній сходинці зупинилася:

— Ми зможемо одну добу скористатися криївкою, що під гуком?

— Добу зможемо. Але не більше, — Коляй відкрив ляду й тепер обома руками тримав Корнелію за плечі. — Тримайся за мене. Тут темно.

— Тримаюся, тримаюся. За кого мені ще триматися… — зітхнула й зникла за ним у темряві кукурудзяного коридору.

…У криївку під гук пробиралися мовчки й швидко, але як ніколи обережно. Ніч була місячна, ясна, так що не довелося блудили зарослими лісовими стежками.

Юрко з Коляєм несли на плечах двоє бесаг із речами. Корнелія йшла з відром сливок, що їх дала в дорогу Климиха.

За короткий час минули межу між Березовом і Білим Потоком, перейшли Білий Потік і опинилися під Верхнім Яблуновом.

Гук починався зі скали над самісінькою дорогою, що вела з Білого Потоку до Верхнього Яблунова.

Пахло ранньою осінню.

Звучно шумів водоспад і верхів'я букового лісу.

Одинокі сови лякали слух несподіваним шурхотом.

Злодійкуватий місяць плив поміж хмарами, ніби дрочився з усіма, хто тепер у дорозі.

За інших обставин можна було би припертися до бука й пересидіти решту ночі, вгорнувшись куфайкою чи кептарем або зарившись у тепло нагорнутого листя, а вранці схопитися, збігти до водоспаду, облити себе морозною водою — й піти далі, зганяючи короткий і тривожний сон.

Раніше також було небезпечно, але сьогодні небезпека така, що треба сторонитися кожного звуку й кожного скрипу. День тепер не помічник, лиш ворог. Але треба щось придумати, щоб день із ворога зробився приятелем. Що б то ще придумати таке, щоб воно не викликало незгоди Коляя й Юрка, а з іншого боку — не викликало підозри ворога, що, може, вже йде їхнім слідом?

Виснажлива ніч скоро добіжить свого кінця, настане день — свята неділя — й за ними закриється лаз криївки. І знову густий і затхлий морок закритого простору ляже на плечі важкою брилою.

За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.

Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.

Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.

Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?

— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.

— Корову продавати не будемо, — почала Корнелія.

— Будемо продавати бичка, — докінчив Коляй.

— Ні, придуритися ґешефтарями тепер не вдасться. Цей спосіб давно відомий і їм, і нам. Таку брехню з продажем чи купівлею легко розколоти. Залишається хитріше: будемо кликати на весілля.