Марія Матіос - Нація

— А іншої зброї немає, — похмуро відповів Коляй і почав спускатися до гука.

Здавалося, ще трохи — й вода накриє його з головою. Але Корнелія знала: він ішов готувати криївку до ночівлі.

Криївка була в скалі, між двома валунами, що розсовувалися під самісіньким водоспадом.

— Треба думати… — Юрко рушив за Коляєм.

…БОЖЕ, ЯК ВОНА ХОТІЛА, щоб усе було по-іншому!

Вона би хотіла жити в своїх горах вільно, не криючись, — так, як було раніше. Їй тяжко переносити зі схованки в схованку нехитрі свої пожитки, яким і в одних бесагах забагато місця. А тепер що? Полишала по людях навіть той крам. Ото, що має на собі, — то все її. Пожитки — діло набутне.

От, якби можна жити на світі так, як хочеш, не ненавидячи — а люблячи… Вона би збудувала собі хату під самими хмарами, у видолинку між найвищими кичерами, як між двома цицьками.

Сама би вибирала на хату найздоровіше дерево.

Два літа сушила б його,

кожну підвалину святила,

цукру й свяченого преображенського маку закопала би в кожнім куті

і любила би свою хату, як живу людину.

У літі би мольфарила від тучі, в зимі — говорила з вітрами, та й так котила би дні до старості.

Отам, між двома найпишнішими верхами, жила би, як коло маминої спідниці. Тримала би отару самих білюсіньких овечок і день відо дня сама би їх пасла на найсоковитіших пашах. Брала би з собою чорних лютих псів, у пазуху — сопілку й ішла би шукати овечкам шовкової травички. Заводила би їх так високо, що хмари пливли би крізь неї й отару, а вона би грала в сопілку й калатала дзвіночком, щоб її чули сусідні вівчарі.

А спала би лиш на джергах із найтоншої вовни. Ту міцку {{ Міцка (діал.) — перша, найтонша, вовна. }} сама би відпарювала молоками — й гріла би тими джергами боки, й ніколи б не мала панської хвороби — радикуліту. Їла би лиш будз, масло й бринзу, а по неділях — варила бануш, пила би калинове вино й файкувала би найсолодшим тютюном із Хімчина.

Які би вона співанки складала коло своїх бріцьок і ярчат!

А що вже надивилася би на свої гори вдень, при сонці!

А що вже би наговорилася на повен голос, навіть коли б сама до себе!

Корнелія із сумом дивиться на чорні нічні верхи — тепер не вольно думати, не те що казати про таке! Гори її вже не дуже люблять. Ще трохи помагають, але не люблять, якщо вона ховається навіть тут, де кожна стежка була — як найвірніша подруга.

Правду каже Коляй: вони мусять злодіями пробиратися з батьківської землі.

А як же її покидати, оцю землю, коли тут овечки — біленькі, як надгірні хмари, а люди — добрі, ніби кавалок хліба?!

Та час тепер такий, що не всі добрі й помогучі. Земля горить їм під ногами, й ніхто не може спинити той пожар.

Корнелія сидить на папороті, вистеленій Коляєм, і думає вже зовсім іншу думу: не час їй навіть снити про свою хатку на Магурі чи Погарі. Тепер є справа складна й небезпечна.

Вона в великих сумнівах: начебто все продумала, лишилося мале — погодитися й відважитися йти. Зрештою, таким був наказ.

Сама розуміє: її план не найкращий. Але нічого іншого не може придумати, щоб воно виглядало правдоподібно. Одночасно пробиратися трьом людям — забагато. Та й за Коляєм полюють, це правда. Він — особа, відома в горах не лише серед своїх. З одного боку, емґебісти стали менш прискіпливі, втішилися, що запанували на всі ці землі та горби, а з іншого — все може бути. Ніхто ні від чого не застрахований.

Але, як їм писано на життя — виберуться. А ні — ну, то що? Правду кажуть люди: їм дзвони грати не будуть.

Можна би йти лісами, як того хоче Юрко. Та провід мав відомості, що ліси блоковані зусібіч. Скрізь, як на лютого звіра, на них чатують пастки.

Корнелія недаремно для цієї останньої таємної ночівлі вибрала криївку під гуком. Вона коло самої дороги, так що важко уявити, що троє найчільніших повстанців будуть шукати собі пристанище тут, під носом у червонопогонників. А рано встануть, зберуться, роздивляться дорогу, — добре, що на всі боки далеко видно, — й висунуться потихесеньку на гостинець.

З Божою поміччю — й до Кутів недалеко. У Кутах кладку перейдуть — опиняться в Вижниці. А чому б ні?

Корнелія в Кутах такі-і-і сливки чи ябка на оцю Калинину турецьку хустку виміняє, що для чернівецького базару будуть якраз. Їм би лише до Вижниці, до колії. А там до Бессарабії недалеко. На буряки випитають дорогу.

Корнелія в тім'я не бита. Придумає чи про погорільців, чи про пожар. Та ні, вона ж не циганка. Просити не буде. Має руки, то може їх працю продавати. Плести, вишивати, ткати — все вона знає, лиш давно її руки цю справу не робили. Жінці згадати, як обходитися з веретеном, — легше, ніж навчитися тримати в руках ґвер.