Марія Матіос - Нація

Як треба — то треба змиритися з тим, що тепер є так, як є. Легалізація — то легалізація.

Вона ще молода. Має коли жити не в криївці. Ще прийде її час. А криївка — в серці. Туди вона нікого не пустить. Та викреслити її зі свого життя — вже не зможе…

Довкола панувала густа темрява. Із-за гір ліниво світив місяць.

Корнелія, втомлена важким і довгим переходом, розбита сумнівами, сидить, притулившись спиною до каменя на горі, над водоспадом. Вона хоче спати. Але ось Коляй з Юрком принесуть смерічку, вона прибере її квітами — та й можна заснути. Хоча прибрати деревце можна й завтра, в криївці. День великий. Час є.

Коляй повернувся без смерічки.

— А деревце?

— Деревце Юрко зрубає. А нам треба порадитися, — сказав і сів у ногах Корнелії.

— А що радитися… — зітхнула. — Треба ще раз усе добре обдумати й іти.

Передранішня тиша вгортала довколишні скали, й Корнелія з жалем думала, що ось-ось треба ховатися в криївку.

Коляй лоскотав їй сухим стеблом ногу. Хотілося впасти йому на груди.

— Чуєш, Корнелю, вбери завтрашню свою одежу, — попросив тихо ні з того ні з сього.

— Для чого?! — здивувалася й розгубилася.

— Подивитися, яка ти при світлі місяця в святошній одежі. Хочу дивитися на тебе в весільному.

— Таке придумаєш…

— Тобі шкода вбратися для мене?

— Що, отут? — дивувалася більше й більше. — Отут…

— Темно ж, все одно узорів на сорочці не видно. Та й встидаюся я…

— В одній криївці спати не встидаешся, а натягнути сорочку при мені встидаешся, — Коляй нібито ображено став під буком.

Корнелія вагалася. Таке йому забаглося. Але й справді, корона з неї не впаде, коли приміряє одіж. У Калини вона не встигла. Заодно подивиться, чи рукави або поділ підкоротити не треба.

— Але не дивися. Я встидаюся… — Не бійся…

Вона розв'язала бесаги, витягнула Калинину сорочку, густо вишиту гострим зелено-чорним узором, віночок із позлітками, вовняними й металевими висульками над чолом, тонку запаску зі срібною ниткою-волічкою, маленькі, якраз на її тонку ногу, постільці, плетені панчохи з дрібним узором попід верхом. Подивилася на Коляя. Він стояв, злитий з буком, і місяць вихоплював його постать із ночі, як молодого чугайстра.

Коляй мовчав.

Корнелія поволі скинула кептар, блузку, спідницю, лишившись в однюсінькій тоненькій сорочині на шлейках. Вона знову подивилася під бука.

Коляй тримався за нього обома руками, але мовчав.

Тоді підняла із землі сорочку.

— Ні, — хрипко проговорив Коляй. — Я хочу, щоб ти скинула все.

— Мені встидно… — непевно повела плечима, чуючи як гостро вдаряє їй кров у серце.

— Але я прошу тебе, скинь усе…

Рештки одежі падали на траву, холодний передранішній вітер пробирався під розжарену шкіру, — а вона стояла гола під місяцем і скалою, й піниста вода з гука діставала її тіла, вкритого дрижаками від несподіванки й остраху.

Коляй повільно відірвався від бука й мовчки став перед Корнелією. Дивився й мовчав. Тоді двічі обійшов круг неї, самими пучками пальців лівої руки торкаючись шиї, грудей, живота, й знову відступав, і обходив кругами.

їй здавалося, що рідке залізо заливає все тіло й не дає зрушити з місця чи промовити слово. Іще чула, як солодкі, незнані запашні соки збираються в ній і течуть на дотик його руки, й каламутять щойно ясні й зрозумілі думки.

Гойдалася, мов п'яна, в такт свого серця, відчуваючи, що вже не здоганяє його.

Коляй прихилив її до себе, обняв за шию й поцілував у волосся. Тоді підняв із землі одіж, подав Корнелії:

— Хочу тебе видіти у весільній сорочці.

— Але ж це не моє весілля… — відповідала, цокаючи з холоду й встиду зубами, й натягала через голову сорочку.

— А хто тобі сказав, що не твоє? — з цими словами Коляй підняв її на руки й поніс на папороть, застелену тоненькою джерґою.

— Пусти… — не пручалася, лиш просила Корнелія. — Прошу тебе, пусти.

Вона казала неправду, бо їй понад усе хотілося, щоб його важка, шорстка рука тягнула з грудей завмерлу під сорочкою душу.

— Пусти… — як заклята, шептала Корнелія, в'яло відвертаючись від неголеного обличчя.

— Зозулько моя, не бійся… зозулько…

Корнелію гостро кольнуло в серце: Коляй згадував Анну, подругу «Зозулю».

— Хіба ти сама не хочеш цього? — стискав їй груди.

— Хочу, але не так… — тільки й видихнула, вибираючись із його рук.

— А по-іншому може й не бути, — холодно засміявся, ніби обдав льодяною водою. — Хто знає, де ми будемо завтра? Хто знає, чи живі будемо? А ти що, камінна? Чи в тебе вода в жилах? — Коляй говорив швидко, без придиху, не випускаючи з обіймів. — Може, це твоє чи моє весілля мало бути в четвер. Але нам, видиш, замість цимбалів вода б'є з гука, й дружбів, дивися, скільки: що не бук — то дружба, що не смерека — то дружка. Не дивися так жалісно: я тебе тепер повести під вінець не можу… я нікого під вінець не поведу. Та й ти, може, до тих Кутів не дійдеш живою.