Марія Матіос - Нація

На білому світі стояла велика спека, а останні дні, видно, були ще спекотнішими, бо тут, два метри під землею, без вікон, без дверей, лише із задраяною із зовнішнього боку лядою й вузьким-вузюським — на ширину долоні — «комином» для повітря в стелі, було справжнє пекло.

«Для когось це — земля під ногами, а для мене — стеля», — думала обезуміла від чекання й невідомості Корнелія, прикладаючись ротом до «комина». Намагалася дихати глибоко й нечасто. Та в груди вливалося душне сухе повітря, що втрачало природний смак, поки проходило «комин».

Дихання через «комин» не приносило полегші. Корнелія підставляла широко відкритий рот, хапала задуху повітря, а потім намагалася дивитися одним оком крізь трубку вверх.

Тонка як нитка смужка світла все ж пробивалася в темряву криївки.

По цій білій нитці дівчина орієнтувалася в часі.

Там, над землею, сьогодні субота.

Корнелія перехрестилася, виказала «Отченаш» — і заплакала.

Там щось сталося недобре, інакше б вона не сиділа три доби, живцем замурована під землею. До того ж смужка світла, що тяжко пробивалася зверху, сьогодні виглядала найтоншою. А це значило, що їй подали знак про небезпеку, прикривши «комин», замаскований під дупло в старій груші на обійсті Калини Климихи.

Той, кому подавали знак під землю, знав: при прикритому дуплі нема права рипатися з криївки, а хоч би до самої смерті.

Корнелія спробувала вловити очима нитку світла. Тепер вона їй видалася ще тоншою.

Дівчина перестала плакати — лише відсунулася від «комина» й почала розплітати косу. Чесання коси завжди вгамовувало нерви й давало ясність думки. Та сьогодні вгамувати нерви не вдавалося. Вона вже висмикнула з корінням добрий жмут волосся, не відчуваючи, проте, болю, заплела й знову розплела косу.

У голові все одно зяяла дірка, малесенька дірка, така, як колись у грудях Максима — «Клена» — від кулі, й через ту дірку розбігалися всі ясні думки, що іншим разом могли би заспокоїти Корнелію.

Знала напевне лиш одне: без якоїсь дуже важливої притичини ніхто б не залишив її саму на три доби в криївці без права виходу.

Коляй повинен був повернутися ще два дні тому з наказом проводу.

Калина ж мала подати знак до виходу вчора звечора або сьогодні зранку.

Коляй не повернувся.

Климиха, замість відкрити зовсім, прикрила дупло.

Учора під вечір із «комина» потягло горілим. Отоді Корнелія, може, вперше відчула страх.

Вона знала, яка судьба чекала тих, хто перебував у «домашніх» бункерах, коли облавники підпалювали сільські обійстя: смерть під землею через задуху.

Колись Корнелія добре вивчила господарку Калини Клим, де розташовувалась найбільш законспірована криївка надрайонового провідника — друга «Берези». Скільки разів носила вона таємні листи — ґрипси в хату Калини, не підозрюючи, що за нею хтось спостерігає крізь шпари Климишиної стодоли!

А тепер вона не сміє пробратися в стодолу, щоб дізнатися, чи лишився хто живий на тій землі, яка стала для неї стелею.

…ОБІЙСТЯ КЛИМИХИ — крайнє на голому мов долоня сільському горбі, під самісіньким лісом: хата — на дві кімнати з ґанком, стайня, стодола й дуже занедбане подвір'я.

Климиху в селі називали нехлюєю через її нехіть до порядку в господарці. Між тим, непорядок був лише на подвір'ї. Хата ж сяяла чистими стінами в вишитих жовто-багряними кольорами й мережаних білим по білому рушниках та вималюваними на комині зеленими півнями.

«Калино, чого то у вас когути зелені?» — питали господиню подорожні, що простували з Березова в Білий Потік чи навпаки, й Калина всім відповідала однаково:

— Бо так мені ся хоче!

Зате нехлюйство на Калининому подвір'ї не мало міри:

дерев'яні бочки,

гірлянди нанизаного тютюнового листя,

дрова,

різносортна деревина — обрізні дошки, смерекові й букові ковбки, латки й стовпи для парканів, тички з немолоченою квасолею…

Все це, перемішане одне з одним, валялося довкруг стодоли й стайні в такому гармидері, що годі було збагнути, як Калина дає тому раду й безпомильно знаходить потрібні їй речі при першій же потребі.

Розміщення садиби на межі двох сіл робило свою справу: довгі-довгі роки — ще від Польщі, у війну й тепер, при совітах, — Климиха залишалася сторожем людського добра на двоє сіл: Березів і Білий Потік.

Який подорожній не топтав гостинець — не минав Климишиної хати, щоб не напитися води, не лишити на збереження мішок із мукою, підводу деревини чи просто погомоніти, перш ніж пуститися знов у дорогу.