Марія Матіос - Нація

Та найбільше на Климишиній садибі було кушуру — сухого кукурудзяного бадилля. Калина здавна мала добру механічну січкарню, отож ґешефт її простий і без обману: вона міняла січку для худоби на кукурудзяну муку. Муку міняла на хустки, килими, ліжники, сапи, борони, сокири та інший потрібний крам — і з того жила.

Калина мала велику перевагу над усіма іншими ґешефтарями краю: вона ніколи нікого не дурила. Через те в неї завжди завізно.

Нова влада претензій поки що не мала, оскільки Климиха справно платила податки; її нахвалювали люди, й чіплятися до неї не було причини: совіти хотіли показати, що хоч таким чином — дрібною лояльністю — покращують враження про себе, яке склалося тут в місцевого населення за роки совітського панування.

Отож, кушур до Калини звозили чи не з чотирьох сіл і всіх довколишніх хуторів. Ним був забитий оборіг, стайня й стодола, а від стодоли вздовж паркану метрів на двадцять також тягнулися приперті до жердки з двох боків копи кукурудзиння.

Коли Корнелії нарешті довірили таємницю надрайонової криївки, вона доволі нелегко пройшла короткий, але виснажливий шлях із Климишиної стодоли сюди, під землю, яка тепер стане її могилою.

У задній стіні стодоли відбирали три копи кушуру. Далі метрів з десять треба було йти навприсядки темним пахучим коридором із кукурудзиння по два боки жердки, тоді — шукати місце прихованої ляди, крізь яку спускалися в криївку.

Усе це, ясна річ, робилося в повній тиші й темряві, оскільки ні про яку свічку чи інше світло не могло йти мови. У криївку можна було втрапити, подолавши дерев'яну драбину з трьох перекладин і тримаючись за глиняні стіни, укріплені деревом.

Ті, хто знав про цей бункер, жартома називали його між собою «три по два»: довжина, ширина й висота криївки дорівнювали рівно двом метрам.

Під правою від входу стіною стояв двоповерховий тапчан, прямо — малюський столик із гасовою лампою, в лівій стіні — видовбана для харчів ніша, під драбиною — бідон із глухою накривкою, що служив нужником. Просто над тапчаном, у «стелі», починався «комин» для надходження свіжого повітря.

Друг «Береза» називав його трембітою, оскільки своєю формою, точніше довжиною, він повторював трембіту, щоправда, діаметр «комина» був трохи більший. Кінець сягав дупла старезної, вже майже всохлої, груші, що росла якраз у кінці Климишиного подвір'я.

У криївку надходило небагато повітря, але на ніч чи на один день його якраз ставало, щоб не почувати себе геть кепсько.

Тепер же, після трьох голодних і нервових діб, у товаристві блощиць і вошей, що ходили пішки по тапчанові, накритому вовняним коцом, Корнелії здавалося, що вона зімліє, щойно вхопить повітря на землі.

Та на землю ще треба вибратися.

Вона давно так довго не перебувала в закритому просторі. До того ж — без руху, без живого звуку. Корнелин хліб — нічні дороги, ретельно заховані на тілі повідомлення, знайомі люди й максимум обережності. Усі роки, відколи стала на цей шлях — шлях змагання з червоним ворогом, — вона була особистою зв'язковою між двома надрайоновими провідниками: другом «Березою» й другом «Кленом». Її природна винахідливість і воля ні разу не зрадили.

Але чим далі — тим менше залишається кому носити донесення «Берези»: друг «Клен» із простреленими як решето грудьми похований у Сторонецькому лісі, під розрослою калиною над урвищем.

Господарі явочних місць пасуть білих ведмедів, а її колишні чорноброві соколи-наречені чекають — не дочекаються тоненької свічечки в поминальні дні над своїми могилами, розкиданими по лісах і видолинках її солодких Карпат.

Вона втрачає пам'ять, коли намагається згадувати, де хто похований: стільки їх, молодих побратимів, чиї кістки сусідять тепер із буковим та смерековим корінням. Один час Корнелія таки блудила лісами, згадуючи місця поховань. Та з часом стежки заростали, могилки западали й рівнялися із землею, березові хрести перекошувалися — й Корнелія з жахом думала, що не встигає навідуватися до місць убієнних.

А що буде, як мине багато-багато років? Хто згадає ці місця, коли про них і тепер мало хто знає, окрім свідків? Хто направить і перев'яже барвінком хрести?

Її молоді братове без вагання склали свої буйні голови, а червона гадина розлазиться в усі шпари — й ніхто не може її спинити.

Ще три роки тому, коли Корнелії було сімнадцять, рій хлопців гудів за нею, де б вона не з'являлася. Тепер же заплітає свою товсту косу — й не знає, чи буде кому розплести її: викосили хлопців, неначе косою. А на тих, що лишилися по довколишніх селах, Корнелія не має серця: вона не знає, чи можна їх допустити до своєї коси —