Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Дядько поставив супроти мене скельця, звів сивуваті брівки і голосно, по–жіночому зареготав.

– Свята правда, – сказав, стуляючи ротика. – Я так само кажу. Але я ще інакше кажу: ніхто тобі того хліба до рота не покладе. Як дбаєш, так і маєш.

– А скажіть, – спитав раптом я. – Хто з вас старший: мій батько чи ви?

Це запитання вилізло з мене, як шило з мішка. Але я знав, що питав – побачив ще один ключик до таємниці мого роду.

– А хіба не видно? – спитав дядько. – Старший я, тому мені й дивно, що Вадим так рано помер.

– Він казав, мовив я, дивно хвилюючись, що в нашому роду всі чоловіки вмирали молодими.

– Це неправда, – категорично сказав дядько. – Я от хочу принаймні до ста прожити…

Брів по дорозі й уже не роздивлявся навкруги. Дивився хіба що собі під ноги, на закурені передки своїх старих і розчовганих туфель, які мати виділила мені для села. Було про що подумати, і я думав про діда свого, могили якого я в цьому селі, напевне, не знайду. Думав про те, що всі уявлення про свій рід, принаймні батьків, мені треба змінити: не все я знав і не все до кінця розумів. Я думав про те, що минуле наше й теперішнє так тісно переплітається, що ми в цьому світі тільки те й чинимо, що топчемося в якомусь полі, а б'ють нас болячки одні і ті ж. Отже, першу родину дід мав у селі, і це ще хтозна, яка була йому любіша. Саме тому й фотокартка його з першої світової війни залишилася тут, бо сюди він повернувся. Отже, він тікав не сюди, як з явив мені мій батько, а звідси. Тут у нього була жінка, яка, можливо, нагадувала мою матір, і син, який нагадував мене. Мій батько був молодший свого напіврідного брата років на десять, але той брат у Житомирі ніколи його не навідував. Вони добре знали про існування один одного, але коли в голодний рік мій батько вирішив прийти сюди, можливо, думаючи, що його брат терпить із голоду, той від зустрічі з ним ухилився. Але чому блаженно всміхався підхмелений мій батько, коли ми поверталися додому? Чому, звалившись у канаву, таким веселим здавався – чи так йому було радісно від того, що пережив на своїй батьківщині? Чому мати його так шпетила після того, адже я це добре пам'ятаю! Ні, не все я в цій історії зрозумів, але його батько, а мій дід, чинив десь так, як пізніше й він. Бо й він мав дві родини, а більше тримався нашої, першої. Чи і я зі своїм напіврідннм братом житиму так, як жили брати оці? Відчужено, по–ворожому, а може, не по–ворожому, а просто відчужено. Дядько запросив мене приходити до нього, коли заманеться, дядько сказав, ніби радий бачити мене, але говорив це таким голосом, що обоє ми добре знали: тієї дороги, що пролягла між братами, і нам не перейти. Я вже ніколи не зайду в той двір, бо й не потрібно це мені. Мій батько це знав, отож і не розповів нічого про Володимира Другого. Він знав, що дороги нам між собою не перейти, але він навмисне ввів мене в дім, де ріс Володимир Третій. Це був, здається, його заповіт: нехай не станеться в нас того, що сталось у його житті, – брати в цьому світі не повинні носити батькових проклять. Брати в цьому світі мають бути братами, а не ворогами – ось що заповів мені батько.

Брів по дорозі, і гіркий, зварений з полину, кисіль бовтавсь у моїх грудях. Сонце стояло над головою, але це було вицвіле осіннє сонце. Ноги мої розбивали куряву, але це була гірка курява, і вона забивалася мені в ніздрі, як цемент. Тінь відкидалася від мене, і я раз у раз на неї озирався – ти йдеш за мною, тату? Він ішов за мною, хоч годилося б, щоб не він був моєю тінню, а я його. Думаю про тебе, тату: чи не лихий ти був у цьому світі чоловік? І я раптом зрозумів ще одну, мені здавалося, конче необхідну річ: він мене любив. Не тільки тому, що я був подібний до його батька – ми обидва були до нього подібні, а тому, що хотів стати моєю тінню. Тобто він за мене боявся. Боявся, що коли покине мене з матір’ю, з якою так незатишно йому жилося, я можу перетворитись у того, чим став мій дядько Володимир. У того, хто накаже пустити по його могилі плуга, щоб і слід його загладився з цього світу

Але я, тату, не такий. Ніколи не пущу по твоїй могилі плуга, бо це значить відрізати від себе власну тінь. Це значить перестати відчувати тебе в собі, тату, а я тебе в собі відчуваю. Ти живеш у моєму тілі, яке б нікчемне воно не було, у рухах моїх і словах, у голосі, який виходить із мене, – все це твоє. Бо ти не тільки моя тінь, а й частина єства мого. Я, тату, відчуваю тебе в кожній клітинці своїй, і ніколи по тобі не пройдеться плуг моєї байдужості.

Я спинився: куди це прийшов? Звісно, на те ж таки поле, на якому колись упав, не перейшовши його і не вирішивши своїх проклять, мій дід. Я стояв на дорозі, по якій колись поверталися ми всі троє: онде вони йдуть – високий, кучерявий чоловік із корзиною за плечима, жінка в простій сукні і їхнє мале мавпеня. Онде вони йдуть, а батько незвідь–чому всміхається, хоч за спиною в нього – порожня земля, на яку вже ніколи не ступить його нога.