Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Моя мати, – сказав дядько Володимир. А це от твоя прабаба. Наша хата згоріла, і ми з матір'ю перейшли жити до неї, на це от місце.

– В цю хату? спитав я, озираючись на дім.

– Ні, це хата післявоєнна, я її збудував. Та згоріла у війну. Та й була вона така, що й жаліти нічого, на курячих ніжках!

Я уявив собі: хата на курячих ніжках. Дві жінки у ній і я. Тобто хтось увіч на мене схожий. То що, дядьку, після війни ти непогано жив, коли зумів вибудувати собі хату, куди ліпшу ніж та, що була в твоїх батьків?

– Я тоді був головою сільради, – сказав дядько, і вуста його гордо здригнулися.

І мене раптом осяяла жахлива здогадка. Ми приходили сюди у 1947 році, в тому, котрий і досі пам'ятний на нашій землі. В голодному й холодному році, але я поклястися можу: не для жебрання вибралися тоді ми в це село; батько був швець, і ми голоду не відали. Не жили сито, але й не голодували; принаймні так згадує про ті часи матір моя. Але саме в той рік мій батько й міг згадати про свого далекого брата; я добре пам'ятаю, що ми тягли тоді з собою подарунки. Тягли подарунки, а назад, пам'ятаю, також ішли з подарунками, але тільки сільськими, і найцінніше, що там було – баночка сметани. А родич, який утік і не захотів з нами бачитися, таки був цей дядько Володимир. Приймала нас його жінка. Я хотів би побачити її обличчя, гортав альбома; ні, її тут не було. Були якісь інші люди, але зовсім чужі. Дядько Володимир щось мені пояснював, називав якісь імена, але то були й справді чужі люди. Після того, як дядько покинув ту жінку, адже не могла вона народити йому дітей, жінку, котра люб'язно нас у відсутність чоловіка прийняла й наділила навіть подарунками, він її зі свого фотоальбома викинув. Так чому ж він тоді від нас тікав? Чи не тому, що злякався бідних родичів, які прийшли до нього на жебри?

Мені стало незатишно в цьому садку, за цим столом, пофарбованим у їдкозелену фарбу, біля цього мого дядька, про якого я досі не знав, що такий існує, але своїх почуттів виявляти не хотів: хто він і який не є, цей дядько, а довідався сьогодні я немало для себе цікавого.

– А могила дідова збереглася? – спитав я.

– На жаль, – відповів, розвівши коротенькими ручками, дядько. – Старий цвинтар переорали, я годі був на кількамісячних курсах перекваліфікації в Житомирі. Ну, а коли приїхав, то вже того місця було не знайти. Та й, зрештою, яке це має значення?

Його очка забігали за грубими скельцями окулярів, і я раптом подумав, що він бреше. Бо він тоді був не вчителем, а головою сільради – сам же сказав. Можливо, з його наказу й переорали той цвинтар, а переносити прах своїх рідних він не захотів через заповзятливість. Коли ця моя здогадка правильна, я розумію, чому батько приховував, що в нього є брат.

– Мертвим, юначе, вже байдуже, турбуємося ми про них чи ні, – сказав ніби прочув мої думки дядько. – Ну, звісно, я не кажу про могили наших героїв, ті, що мають, так би мовити, меморіальне значення. Зберегти їх – наш святий обов'язок, я кажу про могили звичайні. Коли б вони не зникали, – дядько всміхнувся жорстко, – то треба було б цвинтарями покрити всю землю.

– Що ти таке кажеш. Володю! – легко обурилася дядина. – Чи такі речі говорять при столі?

І то правда, – мовив дядько. – Про дурне ми заговорили. На якому ти курсі?

– На третьому, – відповів я.

– Ну. то ще є час. Учительська робота нелегка. Є в мене в школі один молодик, попрацював рік і тікати хоче. Нема йому, бачте, квартири, нема де поїсти, теперішня молодь хоче, щоб усе їй на тарілочці подавали. А як починали ми?

Дядько поставив супроти мене оченята і надув щічки. А й справді, з чого починав він?

– Я починав зі шкільного бібліотекаря, – сказав гордо. – Потім став секретарем у сільраді, а тоді й головою. І не побоялися мені, знаєш, такий пост довірити, хоч іще зелений був. І що, не справлявся? Жили з себе витягав, а справлявся. Ну, а потім заочно інститута кончив. Хотів і досяг, хоч часом в очах мені зірочки стрибали. Думаєш, легко було?

– Ні, не легко, – сказав я, в цьому дворі мені ставало все більше незатишно. – А може, і тому вашому молодому вчителю нелегко?

– Порівняв криве до рівного, – пирхнув дядько. Тепер, юначе, молодь така: коли до рота не покладеш, не розжує і не ковтне…

Він засміявся, хоч гумору його я не збагнув. Від цього ротик його став круглий, і в тому роті блиснули білі і здорові зуби.

– Один розумний письменник, – мовив я, дивлячись, як муха сіла край столу і п'є хоботком пролиту страву, – сказав таке: забери в Сократа хліб, і він відмовиться через кілька днів від усієї своєї філософії.