Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Можу, – сказав Владек, поколихуючи ногою, що мене й дратувати почало. – Та існують два «але»: по–перше, я це вмію отак з місця в кар'єр, а по–друге, не впевнений, що результат такої навальності може бути позитивний.

Я, здається, збагнув: Владек давно придумав, що треба робити, але хотів, щоб те запропонував йому я сам – все‑таки він був делікатний і вихований хлопець.

– Тоді нам залишається одне, – мовив я, йдучи назустріч приятелеві. – Переконатися достеменне, чи вона справді тебе уникає, чи тобі це тільки здасться…

– От–от, полегшено зітхнув Владек. Саме цього я б і хотів.

– А коли виявиться, що вона тебе уникає? – спитав я не без підступної посмішки.

– Ну, що ж, – сказав Владек, розвівши руками. – Значить, у неї хтось є…

– І ти так просто відступишся? – спитав я зчудовано.

– А що робитиму? – зламав трикутниками брови Владек. – Топитись чи вішатись принаймні не збираюся…

Ну що ж, у людей можуть бути й такі почуття: кожен казиться по–своєму, як вістить народна мудрість. Зрештою, моє діло в тій історійці маленьке, але після цієї розмови я дістав два наслідки: по–перше, засумнівався, чи так правильно я колись чинив, бажаючи оцій милій, ясній дівчині такого напарника, як мій приятель, а по–друге, здобув законні підстави наблизитися до свого недоступного божества трохи ближче.

Саме оця друга можливість і наповнила мене особливою радістю, я б сказав, відчуттям свята – був удячний Владеку за цей подарунок. Вийде у нього щось із тією дівчиною чи ні, я принаймні буду винагороджений.

Саме з таким почуттям я блукав берегом річки, сподіваючись перестріти дівчину, і все в мені кипіло й палало від того, що підступлюся до неї близько і навіть забалакаю. Про враження від своєї персони я не дбав, просто спалювався від єретичного прагнення увійти з нею хоч у найменше спілкування.

І тут я побачив її. Стояла на греблі й балакала з дівчиною, біля ніг якої стояли дві набиті харчами сумки. Помітив ще одну річ: якийсь хлопець з'явився по той бік річки і шугнув у прибережні верболози. Не був певен, що того хлопця конче треба зв'язати з Мирославою, але зважив за не зайве тримати його в оці.

Ну от, на кону з'явилася друга дійова особа цьогорічного дійства. Вона прекрасна. Не тією ляльковою красою, яка впадає в очі на перший позир, а тією, яка світиться зсередини. Вона йде по стежці в траві, а я стою біля високовольтного стовпа–триніжка і дивлюся на неї всією площиною темних окулярів. Все захоплює в цій дівчині: від туфель до шпильки у волоссі, а ще до того й обличчя її сьогодні незвичайне: чи вона збуджена розмовою з подругою, чи щось перед цим гарне пережила, лице її пульсує радістю. «Господи, – думав я, ступаючи назустріч своїй богині, – хто той щасливець, котрий дивом таким заволодіє?»

– Це ви Мирослава Білецька? – спитав мій голос, якийсь дурний, козлячий. рипливий голос.

Дівчина зирнула на мене здивовано й перестрашено; я. здається, обірвав у ній якісь золоті нитки. А мій противний, дурний, козлячий голос виривався із мене безконтрольно, я назвався і зголосився приятелем Владека Шарого, який мене до неї й послав. І тут, поруч із нею, я збагнув іще одну річ, яка мене безнадійно розділяла з цією дівчиною: вона була висока. Тобто я сягав їй плеча і щоб говорити, мусив задирати голову – отакий півник із перехнябленим гребінцем.

– А Владек сам не міг прийти? – спитала зчудовано Мирослава, певне, прийняла мене за якесь опудало або ж бездарного блазня. Тоді мій язик замість сказати щось розважливо–розумне, аби заспокоїти її, аби вона затрималася, щоб ми могли поговорити просто й звичайно, мій дурний язик бовкнув по–півнячому і в лоб, не без ідіотської самоповаги:

– Владек каже, що ви його відшиваєте. Тому й послав мене…

Дівчина спалахнула, я це увіч побачив. Увіч побачив, як з неба між нею і мною гримнула раптом груба, прозора, але непробивна стіна, і ми опинилися один по один, а друга по другий бік.

– Передайте Владеку, – різко сказала вона, – що я відшиваю і вас.

Різко повернулась і пішла, хоч я спробував затримати її вигуком; мій дурний, рипливий, козлячий голос не пробився через ту стіну, бо вона все грубшала й грубшала між нами в міру того, як дівчина віддалялася, а я стояв і палав, як піон, бо ніколи ще не виявляв себе таким безнадійним бевзем, отаким бездарним фанфароном; ні, не наблизився я завдяки цій ідіотській місії, якою мене наділив Владек Шарий, до ясного божества нашої вулиці, а віддалився. Захотілося провалитися крізь землю або ж стати до цього три ніжного стовпа четвертою, цілком непотрібною підпоркою. Але що це? Вона зупинилася, зайшовши в хвіртку, й озирається, але не на мене, нікчемного, а туди, до греблі і до верболозів, у яких сховався не відомий мені хлопець і який, я це напевне відчував, завмер там і не ворушився. Отже, ця історія, мигнуло мені в голові, не така проста, як думає Владек Шарий.